Ганна Осадко. Золотая рыбка

          Жила она тихо и незаметно
          толкалась немою мордочкой
          в стеклянные стены опыта,
          питалась манной небсной,
          сыпавшейся на голову,
          без комментариев.

          Тихо и умерла.
          Ничего не изменилось в мире.
          Даже портьеры не шевельнулись в комнате.
          Заметили только на третий день.

          Не плакали.
          Не положили ей медяки на раскрытые очи.
          Не обмывали.
          Как младенца выплеснули из купели -
          и баста.

          Плыла
          по трубам канализации, извилистым и прямым,
          как линии на ладонях у Бога,
          минуя фекалии и огрызки,
          напрямик
          в Лету летела.
          Без посредников.
          Своим ходом.

          Харону кивнула,
          вздремнувшему в лодке дырявой,
          спросила дорогу.
          Прочёл по губам и махнул - налево,
          туда,
          золотинка.

          И тинькало сердце -
          холодное, как и прежде,
          И кровь шумела -
          синяя, как и прежде,
          и стояли на страже вечного покоя
          камыши,
          и стоило в них,
          таких зелёных,
          укрыться.
      
         
                *   *   *


             Золота рибка

            Ганна  Осадко

Жила тихо і непомітно,
Тицялась німим писком
у скляні стіни досвіду,
вдосвіта їла манну небесну,
що сипала просто на голову
без жодних коментарів.

Тихо й померла.
Ніщо не змінилось у світі,
Не сколихнулися навіть портьєри в кімнаті,
Помітили тільки на третій день.

Не плакали.
Не поклали їй мідяки на очі розплющені.
Не обмивали.
Вихлюпнули, як немовля із купелі –
Баста.

Пливла
Каналізаційними трубами
Прямими та звивистими,
Мов лінії на долонях Бога,
Минала
Огризки й фекалії,
До Лети летіла
Навпрошки,
Без посередників,
Своїм ходом.

Харону кивнула,
що куняв у човні дірявому,
про дорогу спиталася,
прочитав по губах
і махнув лівицею –
отуди,
золотенька.

І серце тенькало,
Як завжди зимне,
І кров шумувала,
як завжди синя,
і комиші стояли на варті вічного спокою,
і варто було
у них,
таких зелених,
сховатися…


© Copyright: Ганна Осадко, 2012
Свидетельство о публикации №11203285362