Ганна Осадко. Шлёпанцы для бабуси

         "Святой деда Николай,
          принеси-ка мне из рая:
          куклу Барби, с нею Кена,
          мандаринки, фотик "Кеннон"... 
       ...я подумаю немножко...
          ноутбук, фисташки,кошку,
          братику - спортивный велик,
          папе - телефон и телик,
          маме - фен, духи и бусы...
          Всё...
       ...и шлёпанцы -
          бабусе...
                Я прочитала дочкины заказы
и вспомнила свой список из уже далёкого детства -
его Николай заныкал в пожелтевших листках ЖЗЛ-ки:
такой же угластый почерк и желания загребущие 
"сразу-всё-и-сейчас".
Самилетняя заразюка,
от пирога счастья
бабусю только шлёпанцами наделила.

...а потом,когда годы прошли,
когда сидела моя бабусенька в коляске,
как измученная курочка на насесте,
и, как живые, болели её ампутированные ноги,
шлёпанцы -
новые!
очередные!
под кроватью стояли
немым упрёком Святому Николаю.

...и ещё - до меня дошло, что её не стало
не в тот же день, и даже не в сороковый,
и не через год,а позже, однажды вечером -
мне некому было слёзы свои выплакать,
и когда дрожащими пальцами автоматически
я набрала номер уже не нашей квартиры
механический голос сказал монотонно в трубке:
"Набранный вами номер не существует".
               
            *   *   *
                бабусинi капцi

Ганна Осадко

«Святий діду Миколаю,
принеси мені із раю:
ляльку Барбі, з нею Кена,
мандаринки, фотік «Кенон»,
шоколадки, модні лашки,
кицю, ноутбук, фісташки,
братові – спортивний вєлік,
тату – телефон і тєлєк,
мамі – фен і сині  буси…
Всьо.
Ще капці –
для бабусі».
 
Прочитала доччиного листа «до замовлення»  –
і пригадала свій  власний список, з дитинства уже далекого,
що його  Миколай заникав поміж аркуші пожовклої ЖЗЛ-ки:
там такий самий кострубатий почерк і загребущі бажання
«усе-та-зараз».
Заразюка семирічна,
що з великого пирога щастя
бабці капці також лише вділила...

...а потім,
коли роки минули,
коли сиділа моя бабусенька у візочку,
як замордована курочка на жердинці,
 і ампутовані нозі боліли їй, немов живі,
капці –
чергові!
новенькі! –
стояли під ліжком
німим докором Миколаю...

...а ще – зрозуміла, що її не стало
не того ж дня, і не за сорок днів, і не за рік,
а якогось вечора, потім,
коли не мала кому плачі свої виплакати,
коли автоматично, тремтячими пальцями,
 набрала номер уже чужої квартири,
і механічний голос констатував у слухавку:
«набраний вами  номер не існує».


© Copyright: Ганна Осадко, 2012
Свидетельство о публикации №11203288132