Пастораль 20-го столетия... Из Лины Костенко

Оригинал:


Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.
Троє їх, пастушків, Павло, Сашка і Степан.
Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна
Вже не виведе з горя отих матерів.
                А степам

Будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,
Те покиддю війни на грузьких слідах череди.
Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,
голуб’ята, анциболи, хоч не роди!

Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров’ю багаття.
І несли їх діди, яким не хотілося жить.
Під горою стояла вагітна, як поле, мати.
І кричала та мати:
                – Хоч личко його покажіть!

Личка вже не було. Кісточками, омитими кров’ю,
Осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.
Гарні діти були. Козацького доброго крою.
Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.

Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.
Попід руки держала отих матерів рідня.
А одна розродилась, і стала ушосте – мати.
А один був живий. Він умер наступного дня.


Вольный перевод с украинского Светланы Груздевой:


Как выносили с поля,
Всё намокло от крови…
Трое их, пастушков,
                Павел, Степан и Сашка.
Разбирали гранату.
И теперь Ариадна
                выведет ли из горя
                тех матерей, которых
                жжёт сыновья рубашка…

Будут сжигать изнутри
                знаки войны, гранаты,
чёрные их следы… а война позади…
Ах, какими они...
                были,
                те аргонавты,
Голубята, анциболы…хоть вовек не роди!

Их рвануло наотмашь. Брызнуло кровью жжёной.
Их несли – Боже! – деды…грудь им сдавила медь …
Под горою стояла мать, что была тяжёлой..
И надсадно кричала:
                – Личико б поглядеть!

Не было его вовсе...а из месива крови
Усмехалась лишь шея поверх торчащих ключиц.
Славные были дети...все – казацкого кроя…
Их когда проносили, солнце упало ниц.

Вечерело. И мальвы…ставни все – нараспашку.
Под руки поддержала тех матерей родня.
А одна разродилась сыном шестым, бедняжка.
А один был живой. До наступившего дня.