Богдана Синюк Хват Душа

Живу, и цепляться за что-то пытаюсь,
Как будто ищу оправдания жизни.
И миг тот таинственный все ожидаю,
Который приблизит к печали и тризне.

А, если действительно, наша душа
Живет себе дальше, не умирая?
Летая легко, в параллельных мирах,
Пока ее здесь, на Земле вспоминают?

Пока ее помнят, хоть словом простым,
Пусть тихим, пусть хрупким, но все-таки словом
Она не уйдет, не растает как дым.
Ей будет то слово надежной опорой.

Не уж то, поэтому наши стихи,
Когда-нибудь, кто хоть разок прочитает,
Всегда возвращают надежду душе?
Ну,  что же, тогда… пусть еще полетает…

************************************
Живу. Чіпляюся за щось,
Щоб оправдати існування
І все чекаю на ту мить
Про яку кажуть, що остання

А коли справді, що душа
Живе і доти не вмирає,
Допоки у «тонкИх» світах
Про себе пам’ять підбирає,

Допоки згадують її
Хай навіть найтихішим словом,
Та все ж, ті спомини крихкі
Тримають міцно, як підпором

Невже це значить, що вірші,
Які хоч раз хтось прочитає,
Дадуть надію для душі…-
Нехай ще трохи… політає.