Зозуля- доля!

Відкрий сину двері! Пусти свою матір до хати!
На вулиці холод, промерзли старечі кістки.
-Ідіть мамо в поле, нам ніде самим ночувати,
Ідіть мамо далі! Ідіть до своєї дочки.
Зітхнула так важко,ковтнула сльозиночку гірко,
Зігнулась так низько,і мовчки брела 
до  доньки,
Та ноги старечі замерзли від холоду дуже,
Тремтіли все тіло і плакало серце в душі.
Постукала тихо, дочці своїй старшій,
Взялася за ручку,та двері ніхто не відкрив.
- Пусти мене доню, просила всім серцем невтішно,
Та вийшов сам зять, перед нею ворота закрив.
Пішла мати тихо, рукою стисла  бідне серце,
Підкошені ноги, насилу її донесли.
- Пусти мене доню!- просила доньку свою меншу,
- Пусти мене рідна,зігріти старечі кістки.
Дивилася дочка на матір, так гордо і зверхньо,
-Куди вас пустити ? У нас  всі забиті вугли.
Лягайте у сінях.Я вам постелю щось, тай кину,
А то, ви замастите нам, тут усі килими.
Заплакала гірко, засмучена мати у хаті,
Куди ж мені в сінях? До хати доню впусти!
-Та вам не вгодити - сказала донька її менша,
Відкрила їй двері: Геть звідси  в світи тоді  йдти!
Пішла мати в поле, бо ніде  їй більше жити
Поношена старість, болючі старенькі кістки.
Впала на коліна і стала так гірко просити:
Візьми мене боже! Візьми і мене забери!
З тих пір мати стала,зозулею  в полі кувати,
Не просить зозуля, більше крову у рідних людей,
То мати старенька, то старість її. ЇЇ доля,
Вона все чекає, що совість проснеться в дітей.