Ю. Левитанский. Я люблю эти дни... Укр. перевод

Юрий  Левитанский
*  *  *

Я  люблю  эти  дни,  когда  замысел  весь  уже  ясен 
и  тема  угадана,
а  потом  все  быстрей  и  быстрей,  подчиняясь  ключу,  —
как  в  «Прощальной  симфонии»  —  ближе  к  финалу  — 
ты  помнишь,  у  Гайдна,  —
музыкант,  доиграв  свою  партию,  гасит  свечу
и  уходит  —  в  лесу  все  просторней  теперь  — 
музыканты  уходят  —
партитура  листвы  обгорает  строка  за  строкой  —
гаснут  свечи  в  оркестре  одна  за  другой  — 
музыканты  уходят  —
скоро-скоро  все  свечи  в  оркестре  погаснут 
одна  за  другой  —
тихо  гаснут  березы  в  осеннем  лесу,  догорают  рябины,
и  по  мере  того,  как  с  осенних  осин  облетает  листва,
все  прозрачней  становится  лес, 
обнажая  такие  глубины,
что  становится  явной  вся  тайная  суть  естества  —
все  просторней,  все  глуше  в  осеннем  лесу  —
музыканты  уходят  —
скоро  скрипка  последняя  смолкнет  в  руке  скрипача 
и  последняя  флейта  замрет  в  тишине  — 
музыканты  уходят  —
скоро-скоро  последняя  в  нашем  оркестре 
погаснет  свеча…
Я  люблю  эти  дни,  в  их  безоблачной, 
в  их  бирюзовой  оправе,
когда  все  так  понятно  в  природе, 
так  ясно  и  тихо  кругом,
когда  можно  легко  и  спокойно  подумать  о  жизни, 
о  смерти, 
о  славе,
и  о  многом  другом  еще  можно  подумать, 
о  многом  другом.

(Из  книги  «День  такой-то»,  1976)

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Полюбляю  ці  дні,  коли  задум  ясний  вже
і  тема  угадана,
ну  а  потім  все  швидше,  скоряючись  наче  ключу,  — 
як  в  «Прощальній  симфонії»  —  ти  пам'ятаєш,- 
в  фіналі  у  Гайдна,  —
музикант,  що  дограв  свою  партію,  гасить  свічу
і  рушає —  просторіше  зараз  у  лісі  стає  — 
музиканти  рушають — 
партитура  листа  обгорає  рядок  за  рядком  — 
і  по  черзі  згасають  в  оркестрі  свічки
музиканти  рушають — 
скоро-скоро  в  оркестрі  свічки  стануть  диму  клубком  -
тихо  гаснуть  берези  в  осінньому  лісі,  горить  горобина, 
і  в  той  час,  як  з  осінніх  осик  листя  падає  вниз, 
все  прозоріше  робиться  ліс,  і  такі  відкриває  глибини, 
що  таємне  становиться  явним  —  єства  бенефіс  -
і  просторо  в  осінньому  лісі,  і  глухо  — 
музики  рушають —
скоро  скрипка  остання  замре  у  руці  скрипаля
слідом  флейта  остання  замовкне  у  тиші  — 
музики  рушають — 
тінь  останньої  свічки  оркестру  жагуче  чекає  земля…
Полюбляю  ці  дні, 
(бірюзова  їм  личить  безхмарна  оправа), 
коли  все  зрозуміло  навкруг, 
і  прояснене  тихим  дощем, 
коли  можна  подумати  легко  про  смерть, 
про  життя 
та  про  славу,
та  про  інше  спокійно  подумати 
можна  іще.

2012