Александр Попхадзе по мотивам Хват Не жду...

Не прошу, не зову, не чекаю.
Залишились образа та біль.
І без мрій проживу – то я знаю,
Бо кохання було, наче хміль.

Я тебе не зову, не чекаю
І нарешті мій спокій без хвиль.
День за днем із роками минають,
Час відмотує тисячи миль.

Ти забула мене, як роман,
Що колись у житті ти читала,
Як осінній ледь вогкий туман,
Що над річкою швидко розтанув.

Не прошу, не зову, не чекаю.
Забуваю потрохи свій біль.
Та надія моя не вщухає –
Ні до чого мій спокій без хвиль.

Ти забула мене, як роман,
Що колись у житті ти читала,
Як осінній ледь вогкий туман,
Що сльозою над річкою танув.

Не прошу, не зову, не чекаю.
Лік давно загубив всім рокам
Я кохання у серці плекаю,
І до смерті його не віддам.

Ти забула мене, як роман,
Що колись у житті ти читала,
Опустився на річку туман.
Я тебе не зову, не чекаю…

*******************************
Не жду, не зову, не прошу.
Остались обида и боль.
Без мечты проживу и покой обрету.
Забуду тебя и любовь.
Я тебя не зову, не ищу.

Пройдут чередой, без тебя,
День за днём месяца и года.

Ты забудешь меня,
Как прочтённый когда-то роман.
Как осенний туман,
Над уснувшей рекой,
Унесённый холодной водой.
-   -   -
Не жду, не зову, не прошу.
Забылись обида и боль.
Лишь надеждой живу, отпустить не могу
Из сердца тебя и любовь.
Я тебя не зову, не ищу.

Идут чередой, без тебя,
День за днём месяца и года.

Ты забыла меня,
Как прочтённый когда-то роман.
Как осенний туман,
Над холодной рекой,
Что пролился случайной слезой.

Не жду, не зову, не прошу.
Давно потерял счёт годам.
Я привычную боль в своём сердце ношу.
До смерти её не отдам...

Не жду, не зову, не прошу.
Что было, того не вернуть.
Я любовь нашу в сердце поныне ношу.
Мою тайную нежную грусть.
Я тебя не зову, не ищу.

Прошли чередой, без тебя,
День за днём месяца и года.

Ты забыла меня,
Как прочтённый когда-то роман.
Как осенний туман,
Над холодной рекой,
Что растаял прощальной слезой.