Дiдовi спогади - 6

(вірш  шостий )

Червень. Жарко. Люд готує  коси.
Різнотрав’я набирає цвіт.
Розпустили верби довгі  коси,
І радіє сонцю білий світ.

Шати ночі змінює  світанок,
Солов’їний щебет десь лунав.
В той червневий, мальовничий ранок,
І до нас, той ворог «завітав».

З того часу  п’ять кривавих років,
- Подих смерті, біль, колючий дріт.
Бо порушив  людства  мирний спокій,
Рип солдатських  кованих чобіт.

І з тих пір майбуття,
Та роки давнини
Поділили життя:
«До» та «Після» війни.

*   *   *
Несподівано та тихо
Скоїв ворог з нами лихо.
І вже десь, перед зимою
Німець, майже під  Москвою.

А ворожій, грізній силі
Опір дати, ми безсилі.
Тож, єдину змогу  мали,
Що не день, то відступали.

В селах діти та баби,
Не хазяїни – раби.
Молодь загнана в неволю,
Добувати кращу долю.

В хаті з людом, чи пустій,
Всюди німець – на «постій».
На пів-знищена діброва,
Ріже слух не наша мова.

В жарку спеку, при морозі,
Кожен  день, жінки у «СОЗі».
Хоч і не Радянська Влада,
Та «система» – не завада.

Бо в «системах» на роки,
Знали глузд  більшовики.
Без різниці – люди, коні…
Краще, як вони в «загоні».

Але то вже друга тема,
- Наша людяна система.
Як що є потреба в тім,
При нагоді - розповім.

*   *   *
Лихоманка діда тіпа..,
Крутить спину, в кульші сіпа...
Чомусь в голові гуде,
Та розмову дід веде…

- Вже й роки перебудови…
Та ще плачуть наші вдови.
З тих гірких, далеких днів,
Ждуть, бач, звістку про синів.

Хтось із них в полон попав,
Більшість – безвісті пропав.
Та як знаєте ви саме,
Вік живе надія в мами.

Материнські почуття,
Ждуть дітей - усе життя.
Тяжко ненькам  в наші дні,
Бо залишились одні.

Дід затих, на якусь мить…
Може спить, чи щось болить?
Ні, покашляв  трохи  знову,
І продовжує розмову.
*   *   *

Тож, здолавши шлях без бою,
Ворог, майже під Москвою.
- Що ти діду? Як без бою?
Ми ж боролись, Бог з тобою?

- Та хіба ж то боротьба?
Для вождів наших – ганьба.
Стільки місяців без спину,
Бачив ворог нашу спину?

До війни нам говорили,
Що безмежні наші сили.
Хто посміє нас ганьбити,
Тим на світі, вже не жити.

Хто таку надію «сіяв»?
Хто нам лихо таке вдіяв?
Що сто сорок днів без спину,
Бачив ворог нашу спину?…

*   *   *
Перший тиждень листопаду,
Змушує Військову Раду,
Жорсткий дуже, на цей раз,
Видати військам наказ:

Відступати мов - не гідно,
Здатись німцю? – жалюгідно.
Смерть усім – за крок назад,
Бо за нами  Москва – град.

Перед цим як раз, в столиці,
В честь Жовтневої річниці,
Після декількох нарад,
Був проведений парад.

Тож, парад той реально,
Шляхом зважених дій.
Змінить, і досконально
Хід подальших подій.

Німцю гірко дісталось,
У боях під Москвою.
Ну а дійство те сталось
В сорок першім – зимою.

Не поспішно, без напруги,
По засніжених полях.
Вже від Тули та Калуги,
Ми тяжкий долали  шлях.

Ворог міцно ще тримався,
Хоч і «поморозив ніс».
Хід війни  щодня мінявся,
Натиск наш, щоденно ріс.
(буде далі)
Смотри на моей страничке - Произведения:
 "Помнил, как то раньше дед"
-там все 11 произведений.