А час летить, неначе на коні,
І я живу далеко вже від дому.
Та знов наснилися чомусь мені
Обличчя рідні, всміхнені, знайомі.
Ось мама лагідно проводить по чолі
І таточко гойдає на колінах.
Неначе знов живу в своїм селі,
Неначе знов маленька я дитина.
Так затишно і легко в тому сні –
Тримати теплі, струджені долоні.
І очі мами лагідні, сумні,
І татове ласкаве : «Доню».
Проснулась вранці, сльози на очах,
А на душі так солодко і щемно.
Чому таким є невблаганним час?
Як часто тратимо його даремно.
Куплю квиток, поїду у село.
І мчатиму додому, як на крилах.
Відчути батьківське скоріш тепло,
Я перед вами, певно, завинила.
І вже не сон, а я все те ж дівча,
Десь років 10, ну нехай 15.
У ріднім домі зупинився час,
Тут мама й тато, і живе тут щастя.
Я знову повертаюся додому,
Туди, де сходжено усі стежки,
Де все до болю рідне і знайоме,
Де виглядають вічно нас батьки.
***
© Copyright: Ольга Мельничок, 2012
Свидетельство о публикации №112091700691
Свидетельство о публикации №112091700691
Рецензии