Чужий Монастир

відповідь Тетяні Мілєвській

 На Батьківщині, чи в чужій країні,
Вже не згадаю, в дійсності чи сні,
 Та пам’ятаю  випадок донині.
 Довелось заблудитися мені,

 Зачарувавшись вітром у дібровах,
 І тим ,як сосни тягнуть в небо шпиль,
 Пригадую, у переддень  Покрови,
 Занесли мене ноги в монастир.

 Місцина видавалась  чарівною,
 Бескиди скель, смереки та дуби,
 І люд мирський невпинною   гурбою,
 Ішов сюди напитися води.

 Ім, спраглим  душам, так хотілось пити,
із джерела що било   скрізь скалу,
 Але щоб на це право заслужити,
 Мали сплатити дань монастирю.

 І не в грошах  тут було зовсім діло,
 Тут мова велась  про духовний світ,
 Щоб позабувши про соромне тіло,
 Молитви сотворяти так як слід.

 І сонм самозакоханих монашок,
 Повчав як слід молитву сотворити,
 Щоб освятивши божим духом чашку,
 З водою ласки божої вкусити.

 Я споглядав на дійство це здалеку,
 І розумів  – не зможу це прийняти,
 Бо бачив, в небі весело лелека,
 І без молитви знає як  літати.

 Хоч він говорить на пташиній мові,
 Але вогнем наповнена  душа,
 Так само він, сліпий в своїй любові,
 Народжує в думках своїх вірша.
 P.S.
 А льодяним, самозакоханим  монашкам,
 Я побажаю вчитись у птахів,
 Життя не проживети по підказкам,
 Із визначених правилами слів.