Місто стає величезним і водночас вузьким –
веде до тебе (принаймні подумки).
Хочеться стрибнути в автобус. Зараз. Не збираючи сумки.
Запам’ятати це місто таким жорстоким, таким суворим, таким,
що до чорта кар’єра і занедбане честолюбство.
Жінка прагне комфорту і чаю з лимоном у ліжко.
Рука об руку. Знайомим бульваром. Пішки.
А тут що не день – то замовчане самогубство.
Кожна година статистикою невдач по нервах.
І де там сильна? Така ж як і всі. Леді.
Без «залізна». Бачиш, футболка, шорти, кеди?
Тільки й тішить, що я не перша і вже точно не «перва».
Місто стає величезним – загублюся попід землями.
Аби залишалось вузьким у напрямку автовокзалу.
Бачиш, тримаюся? – усе, як ти казала.
От тільки вени малюю на кінцівках тонкими пензлями.
Утома
© Copyright: Мария Лихошерстова, 2012
Свидетельство о публикации №112090403166
Свидетельство о публикации №112090403166
Рецензии