Сум

« Я скучаю по тебе,
Как подранок, по своей стає…»
С.Трофимов

Намистом кісточки зійшлись, як дні, на рахівниці.
На плечі пада ніч – важкий тягар.
Вже котрий раз спочатку лист пишу, мені не спиться,
- Привіт,–  а далі слово не ляга…
Так смутком схоплений всерйоз – перехопило подих –
І в грудях тисне. Чи знесу свій сплін?
Задуха липня і мороз… Додам до віскі льоду…
Самотня ніч і я сиджу один.

Я побачив би тебе у сні.
Сон тікає, ти за ним – тінню…
Небо вранішнє, таке – синє…
Холодно чомусь мені…

Кажу собі: «Навіщо сум, час згаяний не вернеш»,
Він зійде, верне все в сліди свої.
Спочинем ми і сприйме світ розкиданії зерна…
Та чи на тих підмурках він стоїть?
Але чи в силах повернути складене терпляче
Життя, що розплескалось по землі?
Зітхає всесвіт, співчува моїй біді неначе:
Навіщо ми блукаємо в імлі?

Я несу свій власний хрест один,
Де ж поділася моя Голгофа?
Дах впаде, коли впадуть крокви…
Дай мені ковток води.