У виправдання Павла Тичини або Лист

        Доброго, свіжого, тільки-но-післядощового, насичено-чуттєвого вечора тобі, Павло!
Пишу от, бо не можу цього не зробити зараз-таки і негайно. Останні мої дні дуже напружені — готуюсь до вступних іспитів у Київ, сиджу в бібліотеці з дев”ятої до шостої вечора. Читаю твою біографію, критику творчості, вірші. Та я знаю це й зі школи ще, але буває, знаєш,  як відомі тобі  речі торкнуться з новою силою і ніби вперше.
Критика. Мене дратує, як вони трактують те, що сталося, мене дратує, що вони взагалі мають право це трактувати. Підносити до неба “Сонячні кларнети”, а потім кидати сміливі фрази про пофарбовану дудку, слова “підкорився”, “зламався”.
Я взагалі проти біографій. Бо творчість — вона сама по собі, а звідки взялась вона і куди зникла — не ваше право, люди. Не втручайтеся у діла Творця. Не досліджуйте життя людини, якій пощастило бути посланцем Творчості, - вона (людина) тут ні до чого. Вона лиш  бере цей святий вогонь,  проносить по  землі, та не вона його запалює. Не винна людина в тому, що талановита, як не винна в кольорі своїх очей і тембрі голосу.
Ти ніс цей вогонь, і навколо було світло, ти оберігав його як міг, і грав, мінився кольорами талант, а далі... наплюй. Вони не схотіли, вони заткнули тобі рота, щоб Краса - не дай Боже — не торкнулася, не схвилювала душу, яка вже обрала свою путь. Не хочете? А ось майте,  нате вам “Дир-дир-дир, я у полі бригадир”. Вони того хотіли, кинь їм в ту ненажерливу, осліплюючу людське серце “ідею”, яка, на їх думку, виправдовує всі методи, засоби — все на шляху до неї, кинь їм, бо в них піна з рота піде.
І не гризи себе, хай не з”їдають тебе сумління, не думай про незакінчену свою роль Поета на землі — ти її виконав. Це кажу тобі я, людина з 2010 року, яка сиділа в бібліотеці, читала, а душа переповнювалася, з неї хлюпало, бризкало, летіло іскрами, хотілось отут, серед німої тиші читального залу впасти на коліна перед рядками Краси, ридати навзрид, сміятися найзаливнішим, всепотоплюючим сміхом, бити поклони. І, звичайно, не тобі цей сміх, це ридання і поклони — Їй (тобі велике людське спасибі), а коли так, то яке право мають критики висловлюватися, казати хоч слово в адресу тебе і твоїх ненароджених Віршів?! Копирсатися в обставинах, отих “як і чому”, “хто винен”, пильно вдивлятися в силу твого духу, жаліти, звинувачувати?! Твоє діло, твоє падіння. Впав? Не зміг піднятися? Але ти живеш і, навіть у цьому  лежачому положенні, з низини свого падіння ти маєш можливість бачити Небо. А душа вічна. А путь довга-довга. Багато падінь, а значить, і краплин мудрості з них. А люди...от же ж...Маєте вічне, вже є кларнети, які ніколи-ніколи не стануть дудкою, бо вони — здійснилися. Звучать. Все — межа. Далі — людина.