Я дивлюсь прискіпливо на жінку.
– Хто ви, часом не з моєї школи?
А вона, цілуючи безвільно
свого лоба, каже: мати твоя.
Я питаюсь, чи не хоче пити,
бо таки вже млосно од жаріння.
А вона хитає прямовисно,
виливаючи всю воду вміло.
Я брав участь у тремткій розмові:
про ніщо годинами тріпались.
А коли домовились уходить,
то стояли стільки ж, мовчки якось.
Ми (та що там ми, людей довільних
як збіговиська, так і одненні)
маємо завжди хоч щось робити,
щоб здавалося, що ми живемо.
Я
© Copyright: Говоров Андрюша, 2012
Свидетельство о публикации №112082603861
Свидетельство о публикации №112082603861
Рецензии