Ст каюч Ст ксом

Стікс. Човен, в якому знаходяться Харон та молодий чоловік років 30 (Іліан).

 
ХАРОН:

Які ж духм'яні ви — земні створіння.
Харон кістлявий любить свіжину.
За скоєне вже мучають сумління?
Кажи усе. Звідсіль не прожену.

Чого мовчиш? Харона зневажаєш?
Були такі. Гординя також гріх.
Я розкажу тобі, якщо бажаєш.
Мовчиш? - Дорога довга, нам не спіх.

Була перед тобой вельможна пані.
Чоловіків тируїла, як щурів.
Слова — красиві, а діла - погані.
Такая краля — кожен би схотів.

Гордині — на п'ятьох багато.
Лиш пирхає і дивиться згори.
Руки не дасть мені — така пихата.
Все те до часу, друже, до пори.

В могильний Стікс мокнула свої ніжки,
Так зразу просить — «діду витягай».
А я кажу їй — тіки через ліжко.
Дідуля витягне, а ти дідулі - дай.

І що ти думаєш, уже би дала -
Зручніше, знаєш, плисти на човні.
Усе життя собі доріжку прокладала
З гівна у ліжко. Все одно в гівні.

І де тепер усі її палаци?
Усі шовкові плаття і бали,
Всі фешени, газети, папарацци? -
Лиш в голові під написом — «були».

І де уся пиха її поділась?
Ягня мале сидить, забившись в кут.
Бо совість хилить всіх. Вона схилась.
А ти сидиш рівненько, ну і плут!

Ніяк тебе не можу зрозуміти.
І що в твоїй маленькій голові?


3

Які ж думки примушують хаміти?
Які бажання бродять у крові?

Мовчиш, гаразд. Байок багато маю.
Іще таку тобі я розповім:
Я від людей нічого не чекаю.
Був тут один безкрилий серафім.

Усе життя він думав — особливий.
Бач геній. Неоцінений лише.
За все хапався зір його вабливий.
І все кидав. Для нього це -  кліше.

Спочатку був художником. Халєра.
Намалював дивацьких він картин.
Чи дві, чи три. Якась така манера:
Мазилом з дьогтю ґрати альбо тин.

Отримав трохи ґлуму по заслузі,
Зкипіла вся пиха, усе єство.
Лишився геніальний чесних друзів.
Образився і кинув малярствО.

Був драматургом дивним і поетом,
Сам грав, співав і музику писав.
Був режисером, навіть, сам для себе.
Ніхто не оцінив його вистав.

Ти думаєш, щось зрозумів невдаха? -
Ні, вирішив, що публіка дурна.
Тоді він, певне, зовсім з'їхав дахом.
І думка залишилася одна:

«Земні не розуміють геніальних».
І місце серед янголів схотів.
Ковтнув чудій пігулок пероральних. -
Тепер склада Аїдові віршів.

(сміється)

Чого ти так всміхаєшся, химера?
Кажи, дивак! Бо гніваєш уже!
Ти краще не люти пенсіонера!

ІЛІАН:

Захоплююсь тобою!...

ХАРОН:
               

4

                Та невже?

Лестців люблю,а брехунів не дуже...
Чим я — кістяк — захоплюю тебе?!!!
Наступний раз спочатку думай, друже:
Хто у човні і в котрий бік гребе.

ІЛІАН:

Пробач, якщо я чимсь тебе образив.
Ти запитав — я чесно відповів:
Мене своєю чуйністю уразив,
Бо думаєш за всіх, кого провів.

ХАРОН:

Блазнюєш, хвойдо?!

ІЛІАН:

Ні у якім разі.
Чутливий ти і терпиш тут за всіх.

(Харон сміється)

ХАРОН:

Ти що? Та я усій людській проказі
Бажаю смерті...

ІЛІАН:

Щоб сповісти їх.

От бачиш.
         
ХАРОН:

           Ні! Ненавиджу цю погань!-
Волосся мають менше, ніж гріхів!

ІЛІАН:

Кричиш, як звір, що видав смертний стогін,
Бо кожного би виправити хтів.

ХАРОН:




5

Ненавиджу я покидьків бездольних!
Могила їх не виправить, авже ж.
Все людство — то є згарище безвольних,
Безсилих душ — огарків від пожеж.

Кажу про те, що кожен чимсь горів.
Був молодий — мети своєї  брався.
Прожив життя. Питаю: що зробив?
Нічого! Ніц! -  Бо кожен обісрався!

ІЛІАН:

Занадто узагальнюєш, Хароне...

ХАРОН:

Назви когось, хто досягнув мети!!?
Себе людці ще заживо хоронять -
Миттєво мертві... після тридцяти.

Як жваво кожен з вас крокує вгору.
І на верхівку дивиться згори.
А спотикнеться раз, -  залізе в нору.
Подивишся — не люди, а  - тхори.

ІЛІАН:

Я думаю, хто хоче, - той доб'ється.

ХАРОН:

Я чув це: може, правда, може — ні.
З п'яти мільярдів, сотня набереться.
Та я не зустрічав їх на човні.

Ну годі вже про інших сперечатись -
Цікавість всю печінку виїда.
Кажи мершій — нема чого ховатись:
За що ти тут? Яка твоя біда?

ІЛІАН:

Безгрішний той, хто, по воді ідучи,
Слідів не лИшить — плеса не торкне.
Хто жив — той наслідив, в життя крадучи
Щасливі миті, як цукрове праліне.

ХАРОН:



6

І ти в казан солодких мрій потрапив?..

ІЛІАН:
 
Я грішний... Бо чужую покохав...

ХАРОН (сміється):

А, то тебе чужий город повабив?!
А ще й мене повчати розпочав.

(сміється)

ІЛІАН:

Я не повчав — лиш думкою ділився.
Сумного я розрадити хотів.

ХАРОН (сміється):

То ти, героє, трохи помилився,
Харон розваг у тебе не просив.

ІЛІАН:

В лице я знаю щастя особисто,
А ти його не бачив, не пізнав.

ХАРОН (з усмішкою):

Та де мені старому взяти хиста?! -
В обіймах лиш з веслом я ночував.

І хоч я насолод смаку не знаю,
Проте не потерпаю за гріхи.
Потворності й краси не розрізняю -
Нема в мені запальної снаги.

Я створений, як все у пеклі, - сірим.
Ні болю, ні осмутку, ні жалю,
Ні радості, любові, чи довіри. -
Нічим єства свого не оголю.

ІЛІАН:

О, як шкода мені тебе, Хароне...
Старий, як світ,- а в світі ще не жив.
Такую кару, хай мя Біг бороне,
Чим ти, безгрішний діду, заслужив?


7

ХАРОН:

Ти що, варьят, геть, начебто, сказився?   
ТебЕ покарано, а я лишень везу.

ІЛІАН:

Я ситий від життя, я ним наївся.
Тобі хоч крихти дрібні піднесу:

Ти знати хтів про гріх мій. — То послухай.

ХАРОН (з іронією):

Цікаво... Пожвавішав неборак.
Розповідатимеш — руками швидше рухай,
Люблю вистави. — Лекції не так.

ІЛІАН:

Коли у брунці вуст дозріє поцілунок,
З усіх гілок душі зірвуться солов’ї -
Тонкими трелями хитнуть найвищих струнок
Між видихом моїм і подихом її.

Всолоджуюсь дрібним серцевим тріпотінням,
Блискучим відбиттям дивлюсь з її зіниць.
Змагається мій страх з шаленим нетерпінням. -
Один маленький крок до світу таємниць.

Дифузія бажань пестливо загортає
Дві нерішучі постаті в сувій.
Прийдешня ніч ні за що не вгадає,
Не відрізнить парфум її; і, власне, - мій.

Імла, як бедуїн нестямно п’є з лампади.
Пустеля часу в двох хвилинах простяглась.
Втрачають супокій зіркові міріади -
Завіса, як вогнем, їх світлом зайнялась.

Принишкли на стіні дві тіні лускокрилі -
Їм не збагнути швидкості думок.
Вивчаю рухи, людям не властиві.
Руками взявшись з нею у замок.

ХАРОН (кричит з серцем):

Замовкни! Ти огидливий розпусник!
Як смієш уславляти ниций гріх?!


8

Складай ганебні вірші у підгузник! -
У пеклі відречешся мерзьких втіх.

Співаєш, як сирена аргонавтам.-
Заманюєш в принадну каламуть.
Та це не водопій, а чорна нафта! -
І нею всі у Стікс за ватажком стечуть.

І, навіть, та, яку, буцІм, кохаєш,
Тобі завдячить, як прийде їй час.
Замучить її Пекло — не впізнаєш.

ІЛІАН:

Вона, Хароне, не побачить вас. 

ХАРОН:

Побачить! Та ще й як! В усіх принадах!
І на тобі, спокуник, ця вина.

ІЛІАН:

Мене обвинувачуй в різних вадах.
Та для коханої я — привид, я — мана.

До неї я не тільки не торкнувся,
Вона не знала, що я в світі існував.

ХАРОН:

Тоді як саме ти на неї замахнувся?

ІЛІАН:

В своїх віршах шалено цілував.

ХАРОН:

То ти поет?

ІЛІАН:

            Десь так мене і звали.

ХАРОН:

Тоді у чому гріх? - Зречись її і все.



9

ІЛІАН:

Вірші мої щасливців надихали,
Яких ніколи Стікс не понесе.

ХАРОН:

Зречись свого гріха!

ІЛІАН:

                Ні за що — він прекрасний!

ХАРОН:

Як смієш?! Всі, хто тут, давно своїх зріклись.

ІЛІАН:

Я не відмовлюсь...

ХАРОН:

                Мучайся, нещасний!

ІЛІАН:

Як саме? - Я ж без тіла — подивись.

Тілесних мук не зможу я відчути,
Не маю і духовної глуші.
Щасливий за життя не бачить смути. -
Це -  щеплення, імунітет душі.

Я досягнув мети. Життя мене любило.
І це у нас бувало навзаЄм.
Ніщо мене з мого шляху не збило.
Не маю я таємних теорем.

Поезія в собі цілющу силу має,
Пробуджує найліпші почуття; 
Метафорами душу ніжно крає -
Зшиває наново, довівши до пуття. 

ХАРОН:

Багато ти береш на себе, смертний!

ІЛІАН:


10

Не зізнаєшся, але це уже відчув.

ХАРОН:

Та я безбарвний! Мертвий!

ІЛІАН:

                Ти упертий.

ХАРОН:

Не гнівай долю! - Я цього не чув.

ІЛІАН:

Байки розповідай пісним дівчатам,
Що не розрІзнюєш потворності й краси.
Усе крізь себе пропускаєш ти...

ХАРОН:

                Мовчати!

ІЛІАН:

Лиш не показуєш болючої сльози.

ХАРОН:

Я вб’ю тебе!

ІЛІАН:

            Я б радий, та я мертвий.

ХАРОН:

Спотрошу!

ІЛІАН:

           Та, будь ласка, - починай!

ХАРОН (зі слізьми):

Як вплинути на тебе?

ІЛІАН:

               
11

                Будь відвертий -
Я не вразливий, і на тому край.

(Харон плаче. Герой мовчить)

ХАРОН:

Я відчуваю щось... якусь нудоту.

ІЛІАН:

Я думаю, це, друже, співчуття.

ХАРОН (дуже щиро, зі співчуттям):

Чому ти тут?

(човен підпливає до Пекла. Глядач бачить вогняне світло)

ІЛІАН:

              Ти виконав роботу!
Мене чекає Пекло — небуття.

Торкаю безвість, а вона зітхає.
Цей зойк в мені пробуджує луну.
Вона моя! Вона мене кохає,
Я всю її обіймами прийму!

(Харон дивиться з захопленням на Іліана.
Затемнення).

 

КІНЕЦЬ