Останнiй листок

Солодкий день – життя то проростало
Нове, палке, жагуче, як вогонь.
Ти народився, так вже сталось
Не випусти цей шанс з своїх долонь.

Бруньки так розпустилися привітно
Зелене листя показалося густе,
Єдиний ти листок, ожив тендітно,
І дивишся як біля світ цвіте.

Усе таке чарівне,
Рожевим сяйвом небо заллялося
На схилі його зірка розквіла.
Тебе до себе вона просить
І своїм поглядом до тебе заграва.

Та її сяйво геть не близько,
Хоча й яскраве, та зовсім німе.
Про мене, краще бути низько,
Ніж вмерти за холодне світло те.

Згорало літо.
Листок потроху гаснув.
Жовтів від люті й сліз,
Забув усе оте прекрасне,
Забув і те, що він ще жити міг.

Так, міг!
Не встиг, проте, він головного,
Про суть свою забув давно,
І не для світу, для самого,
Навіть для себе він – майно.

Геть змерк.
Зкрутився лист пожухлий,
Леть вже тримає те гілля.
З останнім подихом пускає,
Ті віти де провів усе життя.

То сумно.
Коли ще вітер, що в волоссі,
Що у беріз в волоссі колисав,
Ще змалечку його любив, і досі
Його у лагідні обійми повивав.

Так сумно.
І він питав у листу, чому чіпа його він за живе?
І запевняв його даремно: «лише ти пам’ятай одне:
Тебе також колись любили,
Утрачене дитя моє»

Упав…
Лежить з опалим листям…
З таким понівеченим, як і він.
Згребли до купи і спалили люди.
Осінній дощ розмив той попіл, що горів.