Струнка берізка з вітром гомоніла,
Її гілля він ніжно обіймав.
Того не знала, що так само полюбила,
Його верба, він теж її займав.
Він біля річки, захоплено та небайдуже,
Листя в скроні цілував.
Здавалося, що так ласкаво,
Її одній він крила напував.
Кохана, мила, та жадана,
Гарнішу в світі не стрічав!
Похмуро споглядали роси,
На розбрат вітру, прикрість цих забав.
Він розплітав, дерев могутніх коси,
Як шкода, що того не знав...
Дерева ці, - були дівчата,
Довірились йому, він не вщухав.
Замилувались їхні сльози,
Та засмутилися вони в журбі.
Не довіряйте, вітрові любові,
Натішиться і лишить в самоті.
Болітимуть нещасні долі,
Не довіряйте вітрові ви знов.
Залишить вас, натішиться доволі,
І заподіє в душах нелюбов.
Стоятимуть самотні та забуті,
Не довірятимуть йому вони.
Заллють дощі холодні та мерзотні,
І не вдягатимуть на них плащі.
Болiтимуть нещаснi долi
© Copyright: Галина Яковлева Украина, 2012
Свидетельство о публикации №112081402524
Свидетельство о публикации №112081402524
Рецензии