Вмиває дощ засмучене обличчя,
Лягає на папір печаль.
Мені нагадує узбіччя,
Мого життя невимовну проваль.
На небі сірі хмари непохитні,
Безперестанку стогнуть та ревуть.
І зорі позабуті оксамитні,
Мене вже за собою не зовуть.
Я перестала вірити, чекати,
Погіршився душевний стан.
Тебе не хочу більше я гукати,
Покрив ти голову в засніжений туман.
Я не кличу коханий, не плачу,
Але у серці, - так люблю!
Що світа Божого не бачу,
Ти відпусти мене, - прошу!
Я не кличу коханий, не плачу
© Copyright: Галина Яковлева Украина, 2012
Свидетельство о публикации №112081308957
Свидетельство о публикации №112081308957
Рецензии