Диптих

Ти ставала прихистком останнього подиху
і я тонув у блідо русявім морі,
що пахло алкоголем
й осіннім квітом.
І кожна волога западина
надрублювала мій корінь,
а ти просто лягала поряд…
Я вкотре обіцяв літо
тобі, мені і всім,
хто мене чекає
з моїх смертей.
Ти – та сама, єдина.
Влучай, кидай у груди
любов чи камінь,
але я залишусь у цій землі
деревом. Я – рослина
з поламаними і прикутими ногами,
пробитим серцем і п’яною головою,
з опущеними руками і відчаєм…
Просто лягай поряд, бо так завжди:
мені калічити нас,
тебе – собою;
тобі – кричати мені «Зажди!»
і виривати з коренем.

***

Перед заходом востаннє зіржавіє море
і я впаду на твоє втомлене плече.
Єгоре,
залиш ковток на дні.
Мені пече
під сподом і трохи нижче твоєї руки…
У наші дні
і я виглядала молодше
і ти тверезим,
і ти здавався таким легким,
таким,
що я назовні усі резерви,
а ти мовчки тягнув униз…
Коротше,
навіть сонце стає щоранок,
то де ж там мені вмирати?
А ти вліз
у моє болото по самий вершечок башти із перегризених горлянок,
які мали нещастя западати мені під спідницю…
І ці повсякчасні здобутки,
і ці повсякчасні втрати… -
перетворив моє серце на віддану крицю
з чужими відбитками,
але стійким запахом коньяку,
роками витканим…
Єгоре,
витягай із кишені вологу самокрутку.
Суши її у теплі наших дотичних плечей.
Підпалюй. Чуєш, губам пече.
Цілую. Обвітрені і гарячі. Святкуй.
Перед заходом востаннє зіржавіє море.