Лiсовий чоловiк

     У Дем’яна з дитинства якось доля не складалася. Кармою не вийшов:) І ніхто не любив його, окрім лісів. Озер, річок, що берегами билися об хвилі... солов’їного співу сповідального, що понад лілеями несеться, гуку кажанячого, що спотворює єство усього навколишнього, окрім скель і світових боліт... Ніхто, окрім усього, не любив його :(
     І ходив Дем’ян, співаючи, волаючи, дивуючись, жартуючи, кривляючись, гикаючи, підплигуючи, всміхаючись, відрікаючись і неквапливо, до лісу.
     Там, у лісі, зелено було. Пташки витьохкували ритми Олів’є Мессіана, а вітерець лагідно висвистував спектр коливань зелені. Дем’ян це слухав і волав – ау!!! – аби переконатися, що ні душі живої поруч немає. Ліс стиха шелестів, гойдаючи мавками, засушеними поміж листям, а Дем’ян стиха стогнав. Йому подобалася ця енергетика. Він беріг цноту для тієї єдиної, вічної, яка ніколи не з’явиться, а якщо і з’явиться – то в твого знайомого. Він хотів, страждав,чекав – та розумів його лише ліс. І вдячно приймав його сперму в обійми жагучої природи осінньої – сонця споконвічного, вітру життєдайного, зелені могучо-розмаїтої і дощу, дощу, що нависав хмарами над дібровою. Опісля Дем’ян розганяв ті хмари, аби оточуючі люди сприймали його за мага і думали що усе інше – так треба...
     І він довго так жив...
 Доки...
 не...
 Повіяв зимовий гіперборей, і Дем’янові не довелося кочувати на південь.
 Гей!..
     Довго стежина торувалася – Дем’ян ішов пішки, мов справжній патріот і усміхався дивній природі; підставляв личко віянню теплого леготу і єхидно вдихав придорожну пилюку – ніби так і треба, ніби це спонтанний вияв вищого поклоніння природі у її простоті.
     Ліси вабили його чарівною святістю. Тією незбагненною святістю, якої ніколи не знайдеш у жінках – споконвічно-спокійною, завжди чистою, хоч і прадавньою, звабною і всемогутньою. Річечки, що вилися мокрою стежиною поміж лісами, вабили не менше, природа дзвеніла і гомоніла до Дем’яна, плачучи, втішаючи і пояснюючи, що між ними, в принципі, нічого бути не може. Та Дем’ян сприймав ці доводи за споконвічне протилежностатеве “ні”, яке в усіх випадках означає “можливо”... Він стояв – одна нога на березі, вкритому дрібновишитими пісками – друга нога в прохолодному струмочку, що біжить-збігає згори додолу, вибиваючи монотонно-пружний пульс по нозі Дем’яна... Дем’ян вдихав хвойний запах лісу, запах глиці і мурах – і кінчав якимось незбагненно-поетичним, непередбачуваним і прощально-щирим кінчанням. Наче дитина перед лицем божим, що гріха ще не знає – тому й не відає, що лихе, а що ні... бо нема ще лихого для неї.

     Дем’ян стояв навколішки і ридав. Він вклинював у свої схлипування німі подяки до сил природи за те, що вони є. Більше Дем’яну й не треба було. Далі Дем’ян сам.

     ...Він ішов по засніженому лісу і співав. Тихої і сумної. Зажурені верби повільно вклонялися йому важкими засніженими вітами і пропускали вперед – як повелителя. Він дивився на ці віти якимось спотворено-оцінюючим поглядом – таким, яким дивляться на жінок, з котрими вже перебули.
     Він рухався у напрямку теплих країв, звідки вже линули у свідомість Дем’яна теплі запахи розкішних джунглей. Банани, кокоси, маракаси, індійці племені Gucci чи що)), румба, самба, чупакабра – усе це було чуже Дем’янові. Він не чекав нічого позитивного від цих лісів – а ще боявся пантер. Та ще й сонце палюче било йому у вічі, намагаючись засліпити і без того сліпучу панораму з ліан та проміння моря. Він стояв на краю каньйону і зажурено дивився додолу. О море, море... Бездонне. Безкінечність. Пітьма і пітьма. Ніч. Брррр! – струснув головою Дем’ян. Потім знову замислився. Таки некомфортно йому тут було...
     ...Раптом чиясь рука неприборкана торкнулася випадково його оголеної спини і запитала “как прайті к каньёну”. Дем’ян оглянувся... М’язи обличчя його розпружилися і він раптом усвідомив – йому пора!
     І як тільки він це усвідомив!!!... Тепла хвиля патріотизму розлилася по його ногах, застрягши напівдорозі десь у точці золотого перетину, і Дем’ян, гукаючи пісні пружноголосі, що на Купайла линуть з його очей і рук, побрів зачаровано до неньки. До татка. До дому рідного.

     Дивні видозміни відбувалися з Дем’яном по дорозі геть. Боліли ноги, гриміли дзвони у вухах, а душа все глибше усвідомлювала – тут... Тут! Тут його батьківщина! І це сонце тропічне! І ці гори, і ідоли інко-ацтецькі, не снили би ся, і ці жінки-трави полум’яні, що голублять чоловічо-лагідними голосами єство твоє...
     ...І гучно, на усі зуби розсміявся Дем’ян, здійнявши радіюче обличчя до ранково-сяючого неба у прославленні Кетцалькоатля.
     Потім він втік у джунглі і заховався.
     Від кого?.. Від власного Я, яке стриміло поміж камінням тропічних скель прибережних і гучно заявляло про своє непристойне існування (ні, непристойну екзистенцію – тут інакше виражатися не можна, бо сонце і інки) - Я єсьмь!!!!!!!
    
     А сам Дем’ян сидів у джунглях і писав вірші. Ось один з них:
Сива полонино, люблю твої ночі
люблю твої днини – неба ясні очі.
Люблю постояти біля потічечка,
що мені говорить, скільки тобі роЧКІВ

     З римою в Дем’яна, так само, як і з кармою, теж не склалося, та годі про це.
     Дем’ян – поет. Він любить гори, ліси, ріки і полонини, крики саванни і шепіт суворих дібров, запах прерій і дух безодень. Любить поле, уквітчане житом, що колоситься, паршиве, і колоситься – аж око втомлюється. А в Дем’яна і поготів – не лише око... І любити він вміє лише по-своєму, особливо. У нього любов – одна! Щира, неподільна і непідробна, всепоглинаюча – з усіма витікаючими наслідками.

     Дем’ян бачив засніжену пальму.
     У Греції.
     Вона нагадувала йому щось із підсвідомого, а Дем’ян любив підсвідоме. Він навіть умів згадувати власні сни у найменших деталях, щоби потім записати їх і вичислити загальну енергетику власних когнітивних патернів. А щодо пальми – вона вабила його, мов безпорадна жінка, своєю постаттю і втомою. Він обігрів її власним пальто – крижані сніжинки липли до його перезбуджено-спітнілої сорочки. Він усім серцем перейнявся долею цієї пальми. Він думав про неї, не спав – ніяк не міг забути її безпорадну засніжену кору.
     А потім якось вранці прокинувся і зрозумів, що він маніяк, що йому, блять, в псіхушку пора.