Ноема

Вже стихли смертні сни.
В мій простір знову капає повітря.
Таким терпким, як опіум, здалось, потрібним
як в спеку дощ, молитву в грішні дні, -
Я віднайшов зруйновані мости.
Тепер це хаос не настільки...
Бо віра в Нас надсильна, що житиме крізь час.
Уже не стіни, - тепер це мур небесних сил
Я буду вірний стільки, скільки скажу в слух цих слів:
Клянусь, я Твій. А ти ... – кристал одвічно цільний.

У вертикальний путь, достойного пройти.
Лиш труднощі дають мені свободу
Звільнившись втомою і болем, свого роду,
Як жар, опісля вогнища душі -
Я пізнаю знамення в простоті.
Та схил, яким ведуть твої дороги –
він вірний тільки голосом твоїм
І я вже звик, що радість тиші монотонна
Що сильний духом любить безвідмовно,
Що сенс, - твій світлий голос у душі

Нехай горить, як сонцем, сумнів моїх слів.
Нехай укриється у тиші, під густиною ночі.
Яким би чином повернулось для усіх,
Якби не цілим ми вважали наші душі з тілом?
Як розділяли різко воду і природу, -
То міг би я казати "МИ"?
Чи я б тоді казав лиш "твого роду"?!
Лиш клаптиком землі звеличив Дім,
а хмарне боже небо звав би "непогода"(?!).

Аорта, що в’ється з духу давніх днів,
Такі важливі відбиває ритми долі,
Та серед шуму їх не чути мимоволі,
Немов впізнати у мозаїці мелодію і спів.
А в джерелі лунає крик розбитих кораблів.
Та все міняється – спорадно й хаотично.
І всі фортеці – тепер лиш однорічні.
Чого ж згадати серед цього я хотів?
Де моя мудрість майструвати вічні скелі?
Чи втамувати самість у випробувань пустелі?
Пізнавши Космос твій … - я прийняття у нім узрів.


Вже стихли смертні сни
Щодня молитвою сказати: "я живий"
Та подих цей й у твоїх венах лине.
І вимовляю безперерво «Я є Ти»
раніш вбачав лиш частку у розколотому склі,
Тепер це плесо безлічі випадків.
Отож і розлад передує у порядку.
А за розлукою походять спільні дні.
Тому у втратах набуваю тільки сил,
А у досягненні я дякую старанно.
Дарунком є життя, і твій небесний схил.
Ціную твої барви. Тепер я зрозумів…

21.07.12