Стала редко писать. Св. перевод с укр. С. Луцковой

Світлана  Луцкова
"Стала  зрідка  писати"
http://maysterni.com/publication.php?id=80507&allcomments=1


Стала  зрідка  писати,  напевно,  ще  рідше,  ніж  плакати,  -
Зачаровану  вершницю  твій  поцілунок  не  спас.
А  узліссями  тиші  блукає  стриножена  папороть
і  виношує  квітку.  Та,  зрештою,  що  їй  до  нас

і  до  наших  життів,  інкрустованих  чорними  вишнями,
і  до  наших  бажань  -  тонкострунних  зітхань  веретен?
Є  у  неї  свій  дім,  голосами  пташиними  вишитий
і  простий  оберіг  від  жалю  -  полотняний  катрен.

Манівці  -  не  покара.  Покара  -  дороги  второвані,
де  ходити  не  важко,  де  сумнів  не  жалить  уяв.
А  мене  лише  крихітні  зорі,  тобою  даровані,
у  польоти  нічні,  наче  буквиці,  кличуть,  та  я

стала  зрідка  писати,  напевно,  ще  рідше,  ніж  плакати.
Перевізник  натхнення  усе,  як  було,  залиша:
у  гущавині  слова  -  її,  неприборкану  папороть,
на  словесних  просторах  -  його,  вогнегриве  лоша.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Стала  редко  писать,  еще  реже,  быть  может,  чем  плакать,  и 
заколдованной  всаднице  твой  поцелуй  не  помог. 
А  опушками  тиши  блуждает  стреноженный  папоротник 
И  лелеет  цветок.  Но  ему  безразличен  итог 

наших  жизненных  вех,  с  инкрустацией  -  черными  вишнями, 
наших  тайных  надежд  -  тонкострунных  на  слух  веретен. 
У  него  есть  свой  дом  (голосами  он  птичьими  вышитый)
и  простой  оберег  от  беды  -  полотняный  катрен. 

Бездорожье – не кара, дороги торёные - карою,
где ходить не за труд, не ужалит сомнений змея.
А меня только звезды, что были тобою подарены,
во всенощный полет, будто буквицы, кличут, но я

стала редко писать, еще реже, быть может, чем плакать. А
вдохновений извозчик как есть всё хранит для меня:
в чаще слова - его, этот мой необузданный папоротник,
на словесных лугах - скакуна с гривой цвета огня.


2012