Монолог оптимистичного пессимиста... Украин
Адже не все золото, що блищить…
З дозволу мого батька перед його прощанням із земним життям я поступово відтворюю деякі його ненадруковані твори. Нехай живе слово…
З повагою до читачів донька автора Світлана Бєляєва.
**********************************************
Эти поэтические строки найдены мной в семейном архиве моего отца, Станислава Акимовича Буряченко, и сегодня, когда я набираю некоторые из поэтических произведений/размышлений и прозы отца, я не могу с уверенностью утверждать, печатались они или нет. Не знаю, считал ли их отец такими, что целесообразно представить их общественности, но для своего формирования как литератора и поэта, на мой взгляд, эти поэтические строки также имели свое значение.
Ведь не все золото, что блестит…
С разрешения моего отца перед его прощанием с земной жизнью я постепенно воссоздаю некоторые его ненапечатанные произведения. Пусть живет слово…
С уважением к читателям дочь автора Светлана Беляева.
С. Буряченко
МОНОЛОГ
ОПТИМІСТИЧНОГО ПЕСИМІСТА
Хто ми – земляни –
у всесвітнім вирі?
Ми – мешканці
найдальшого провулку,
Не буде нам ні в чому
порятунку,
Допоки не збратаємось
у мирі.
Над нами лиш один
ліхтар засвічено,
Щоб просвітить імлу душі
і тіла.
Допоки у багні ми не зотліли,
Шукаймо шлях до віри
вірою уквітчаний.
Нам Сонце сяє, щось шепочуть
зорі,
Земля дає наснагу і плоди.
Нащо ж тоді нам
ворожбу плодить,
Коли ми лиш – краплини у космічнім
морі?
Тож не шукаєм
іншого ми бога,
Окрім землі і Сонця, і людей.
За нас колись загинув
Прометей.
І заповів нам вірить
у Дажбога.
***
Примечание С.С. Беляевой: Дата написания – пока не известна.
Примітка С.С. Бєляєвої: Дата написання – поки що невідома.
Свидетельство о публикации №112080200861