Розмова

Витягла бабуся хлібину із печі,
Зсунулась хустина повільно на плечі.
Сіла спочивати старенька на лаву.
А хліб той, а хліб той видався на славу.
Сидить спочива… Вмить до кухні вбіга
Мале онуча і так радо гука :
-Бабусю, поглянь! Я знайшов колоска
Там на дорозі біля містка,
А в ньому багато жовтеньких зернят.
Давай нагодуємо ними курчат!
Бабуся взяла колосок як билинку,
Струсила із нього сіру пилинку,
Хлоп 'я посадила близенько до себе:
-Розмова є, синку, в мене до тебе.
Цей колосок ми не будем ламати,
А занесемо до світлиці, до хати.
Покладемо його там на столі,
Хай він лежить у теплі та добрі.
А коли прийде холодна зима,
Надворі багато роботи нема,
Я його вишию на рушничок.
Там будуть квіти і пара пташок.
-Дивно, бабусю! Простий колосок, А ти для нього сплітаєш вінок?
- Ні , не простий, бо він колос пшениці,
А із зернят тих печуть паляниці.
Зернята малі ті мелють у млині.
-Бабусю, де ріс він? В якій стороні?
-А виріс він в полі, ген там край села.
Давно я, дитино, вже там не була,
Та не тому, що не знаю дороги…
Літа вже не ті, та й болять мої ноги.
-Чому ж ви, бабусю, встали так рано?
Спали б як я, доки сонечко встане.
-Моє ти дитятко, пекла я хлібину…
  Встала бабуся, запнула хустину.
-Де ж вона? Де? –Та он там, на столі,
Накрита лежить рушником у вуглі.
-Яка ж вона гарна, рум'яні бока!
-Влити до хліба тобі молока?
О, вже нема! Ну, як вітер дитя.
Хай тобі буде щасливим життя!
-Та тут я, бабусю, до хати ходив,
Наш колосок на столі я лишив.
Поїв він смачненько, побіг - десь гуляє.
Мене ж зрозумів, тепер добре він знає,
Що з давніх –давен, ще із прадіда – діда
Шанують зернятко – то крихітка хліба !