Занадто дорослий

   
Не хочете більше торкатись мене?
Не хочете душу об голки колоти?
А й правда… Навіщо Вам лихо сумне,
Коли навкруги чудеса позолоти?

Що душу оздоблюють дивним вогнем,
Уквітчують серце красою і словом.
А я віддаляюсь від Вас день за днем,
Журбою оточена і смутку покровом.

Між нами нічого не було й нема.
Вже очі згубили останнії роси.
В страхУ я своїм залишилась сама,
Бо Ви вже, маестро, «занадто дорослий».

В ілюзіях долі я – птах без крила,
Який без підтримки не може літати.
Чекала від Вас лиш краплину тепла, -
Як бачите, любий, не так вже й багато.

Холодною кригою була рука
Байдужіло серце від лишку уваги.
Поезія Ваша життєво-палка
Давно вгамувала бажання і спрагу.

Згоріла остання надія дотла.
Мрійливі думки заліпились снігами.
«Не маю для тебе ні краплі тепла» -
Душа шепотіла п’янкими вустами…

Біда повернулась до мене лицем.
Бреду по стерні одиноко і босо…
Як вигідно бути реалом-творцем
Й прикинутись часом «занадто дорослим».
                29.07.2012р.