На двох працюєш роботах,
Постійно весь у турботах,
Нікого не бачиш навколо,
Вже і серце твоє охололо.
Воно радості більше не знає,
На самоті день за днем прозябає,
Хоч довкола щастя панує,
В тому серці смуток зимує.
Лише темної ночі глухої,
Коли немає зірки й одної,
Серце гірко пригірко ридає,
І крізь сльози щосили бажає,
Плиночас назад повернути,
Щоб таким легкодухим не бути,
За кохання боротись щосили,
Усі пересуди заховати в могилу.
Серце хоче в минуле дістатись,
Щоб коханій щиро зізнатись,
Як воно безмежно кохає,
Як цінує її, як бажає.
Але цьому ніколи не бути,
Серце мусить кохану забути,
І лише в парубочих думках,
Буде носити її на руках.
Ми у всесвіті ніби солдати,
Ми не можемо ним керувати,
Та у нас у серцях є надія,
Її забрати ніхто не посміє,
Допоки надії живі,
Ми не забудемо рідні краї,
Через роки у серцях пронесем,
Віру у краще навік збережем.
Над я
© Copyright: Эрик Дрэйвен, 2012
Свидетельство о публикации №112072805814
Свидетельство о публикации №112072805814
Рецензии