Ми якось стояли на березі річки вночі
і зорі дивились на нас так пронизливо сумно...
у кронах вишневих тихенько гуділи хрущі,
а в хаті музики гітара гула шестиструнна.
І раптом небеснее світло осяяло нас,
і я провалився у зоряну теплу безодню,
до болю вглядаючись - ніби в останній раз!-
у прірву очей твоїх сіро-сталевих, холодних...
У серці забився ще досі небачений щем...
навкруг все завмерло, немов обернувшись на камінь,
а страх раптом зник, ніби знищений диво- мечем:
Непевно і ніжно тебе я торкнувся губами.
Це був наче спалах, стріла, що без промаху б'є,
і враз потеплішали очі сталево-бездонні...
Немов на ікону, дивлюся в обличчя твоє,
моя Беатріче...Лаура...Сікстинська Мадонна.
Нiчний ноктюрн
© Copyright: Людмила Трояновская, 2012
Свидетельство о публикации №112072509632
Свидетельство о публикации №112072509632
Рецензии