Байка про Галю та Горпину

Сусідки

<Людмила Плєвако>


Там, де пісня солов’їна лине,
Зігріває серденько теплом,
В тім краю розкинулось красиве,
Наче намальоване, село.
Поруч протікає тиха річка,
П’янко пахне свіжістю гаїв,
Чепурні хатинки невеличкі
Потопають в зелені садів.
В тім селі є затишна хатина,
Квітами подвір’я майорить,
Господиня – жіночка Галина –
Трудиться, без діла не сидить.
Завжди доброзичлива, привітна,
Так зоріє світлом доброти,
Що, здається, розцвітають квіти,
Варто поряд з ними їй пройти.

По сусідству мешкає Горпина.
Так працює – сходить сьомий піт!
На городі гне нещадно спину,
Лихословить, на чім світ стоїть.
“Скільки ж можна марно працювати?
З дня у день труджуся, наче віл,
А врожай – немає що й збирати,
Ніби хтось все начисто підмів.
Навіть бур’яни стоять зів’ялі,
Наче їм не милий білий світ,
А в городі у сусідки Галі
Грядки славним врожаєм рясні,”–
Так Горпина скаржиться на долю,
От би пожалітися комусь…
Коли зирк – сусідка, бабця Поля
До городу вибралась чомусь.
“Бабо! Чи Ви б в хаті не сиділи?
Плентаєте старістю чого?
Бачте ж, лад кругом, онуки й діти
Доглядають пильно все кругом,”–
Так Горпина мовить до бабусі,
А старенька каже: “Так і є,
Я лишень туди й назад пройдуся,
Помилуюсь втішним врожаєм,
І на серці стане веселіше
Від краси природної навкруг,
Все ж пройтися потихеньку ліпше,
Ніж кректати в хаті від недуг.”
Слухає Горпина мудрі речі,
А сама від злості аж кипить.
Думає: “І в бабці теж, до речі,
Все вродило: перець аж блищить,
Помідорів, огірочків густо,
Аж сміються дині й кавуни,
Головаста удалась капуста,
Гарбузи пузаті, мов пани…”
Каже бабці: “Ви, мабуть, на світі
Вже сто років цілих живете,
Тож мені, молодшій, поясніть вже,
Що не так роблю я чи не те?
У людей усе росте, як треба,
Лиш у мене в’яле все стоїть.
Скажіть, бабо, може, я неклебна?
Чом мені одній так не щастить?
Он у Гальки – не город – скарбниця,
Я ж не гірше неї спину гну.”
“Не верзи, Горпиночко, дурниці, –
Каже баба, – зараз поясню.
Ти звільни від зла своє серденько,
Для любові й ласки збережи,
А як вийдеш на город раненько,
Слово добре всім щодня кажи.
Не бурчи на моркву і квасолю,
Не кляни картоплю і буряк,
Зігрівай їх ніжно добротою,
Посміхайся – то є гарний знак!
Промовляй до них ласкаво, гречно,
Зич їм наливатися теплом,
І вони віддячуть, безперечно,
Збагатять тебе своїм добром.
Все, що робиш, ти роби з любов’ю,
З піснею, що лине від душі,
І узимку погріб буде повний,
Буде з чого готувать борщі.
А Галині заздрити не треба,
Краще в неї доброті повчись.
Як послухаєш мене, і в тебе
Буде все чудово, не журись.
Що ти випромінюєш довкола,
Те й тобі повернеться сповна:
Чи то буде радість веселкова,
Чи то лайка чорна і брудна,
Обирать тобі,” – пішла бабуся,
А Горпина, наче стовп, стоїть,
Все дивується чудній науці,
Пройнялася мудрістю століть.

Пролетіли, нібито крилаті,
І привітні, і похмурі дні,
І Горпина стала – не впізнати,
Наче промінь сонця навесні.
Хто не знав колишню, не повірить,
Що ця жінка іншою була,
А хто знав, із радістю помітив,
Як вона змінилась, розцвіла.
Сяйво випромінює довкола,
Словом добрим щедро тішить всіх,
Не буває хмурою ніколи,
Тільки й чути її щирий сміх.
Все тепер їй з легкістю вдається,
І життя, мов з медом калачі!
Часто пісня мелодійна ллється
Із глибин жіночої душі.
Дякує Горпина бабі Полі,
А стара всміхається лише:
“Ти сама зробила вибір, доню,
Я лише направила тебе.”
Галя і Горпина, наче сестри,
Стали рідні, нерозлийвода.
Так життя змінили ніжне серце,
Чиста совість, щира доброта.