Байка про дружбу

Дівчинка і цуценя

<Людмила Плєвако>

Маленькій дівчинці на свято
Подарували мама й тато
Кудлате миле цуценя, –
Радіє, стрибає маля!
Торкає песика за носик
І всюди із собою носить,
Гуляє з цуценям в дворі
На радість іншій дітворі.
Годує, пестить і купає,
Дбайливо друга доглядає.
Зростає песик на очах,
Стає дорідним собачам.
Хазяйку любить, поважає,
Оберігає, захищає.
Завжди, мов нерозлийвода,
Аж ось підкралася біда.

Серйозно песик провинився –
Він ковбасою спокусився,
Без дозволу узяв і з’їв,
Напевно, дуже зголоднів.
Хазяйка лаяла, кричала,
Як на гарячому застала:
“Нахаба! Сорому не мав,
Таку свиню мені підклав!”
А песик хвостик піджимає
Та із-під лоба поглядає.
Міркує: “Звідси геть піду,
Хазяйку лагідну знайду!”
Рішуче з дому десь подався,
Дівча услід: “Не повертайся!”
І розлучились, мов чужі,
Колишні друзі дорогі.

Надворі осінь, дощ холодний,
Блукає містом песик мокрий.
Замерз, сердешний, зголоднів,
За тиждень схуд і геть змарнів.
Собак багато він побачив:
Сумні, голодні, злі – бродячі,
Домашні – ситі, чепурні,
В серцях – любов, в очах – вогні.

Волочить лапи пес понуро,
Пригадує своє минуле:
“Колись і я жив, не тужив,
Поки дурницю не вчинив.”
Блукає песик, де – не знає,
А про хазяйку як згадає,
Одразу сльози на очах –
Хороше ж, лагідне дівча.
Як сильно він за нею скучив!
Картаннями себе замучив:
“Який же ґедзь мене вкусив
І ковбасою спокусив?
Я був щасливий, безтурботний,
Тепер – нещасний і самотній.
Прекрасне, наче сон, життя
Змінив на гнів і забуття”.

Тим часом дівчинці не спиться,
А лиш засне – їй песик сниться:
Ласкавий, хвостиком виля,
До щічки носик притуля.
Прокинулася серед ночі,
Від сліз почервоніли очі,
Серденько від страждань болить,
Дівчина від ридань тремтить.
Турбується, переживає:
“Де ж собача моє блукає?
Чи він не змерз? Чи щось поїв?
Чи хоч, бува, не захворів?
Навіщо тільки розізлились
І так безглуздо посварились?”
Карають дівчинку думки,
Лягають тягарем важким.

Наплакалася, та й заснула,
На мить про біль і сум забула.
Наснився сон прекрасний знов
Про дружбу, вірність і любов…
А зранку дівчинка щодуху,
Накинувши на плечі куртку,
Помчала з дому навмання
Шукати свого цуценя.
Блукала містом до обіду, –
Від песика немає й сліду,
Ніхто не бачив і не знав,
Неначе лизень десь злизав.
Дівчатко рук не опускає,
Улюбленця свого шукає.
Хоч шанси замалі були,
Надія й віра помогли.

“Знайшла!” – дівчинонька радіє,
Від щастя серденько аж мліє.
Підбігла, гладить цуценя,
До нього ніжно промовля:
“Пробач мене, мій щирий друже,
Була суворою я дуже,
Впустила в серце лють і гнів,
Недобрих наказала слів”.
Крізь сльози песик промовляє:
“Мені провина серце крає.
Пробач, що легковажним був,
Нахабно прикрість всім утнув.”
“Тепер вже розуму набрався, –
Відверто цуцик зізнавався, –
Сповна все те я оцінив,
Що мав і чим не дорожив.”
Нарешті друзі помирились,
Відтоді більше не сварились,
У мирі й злагоді жили,
Любов і дружбу берегли.

А що дорожче є у світі,
Ніж почуття бездонні, світлі?
Оберігайте їх, цініть,
Крізь перепони пронесіть!