Як жаба сину наречену обирала

<Українською - Людмила Плєвако>

На зеленому болоті
Жили жаби безтурботні,
Серед них Квачиха-пані
З сином Квасиком коханим.
Швидко виростають діти…
Час вже Квасика женити –
Парубок став – хоч куди,
І очей не відвести.

Ось питає мати сина:
“Кого візьмеш за дружину?
Будеш з ким вік вікувати
І багатство наживати?”
Квасик їй відповідає:
“В наречені обираю
Серцю наймилішу – Квашу,
Молоду сусідку нашу!”
Мати очі витріщає,
До синочка промовляє:
“Ні! Вона тобі не пара!
Ти ж у мене видний, гарний!
А вона – проста, звичайна,
Вайлувата, безталанна!
Ми тобі знайдемо кращу,
Тож забудь сусідку Квашу!”
“Що Ви, мамо, це неправда!
Кваша гарна, добра, ладна!
В світі кращої немає,”–
Квасик матір запевняє.
Та Квачиха невмолима,
Кращого ж бажає сину!
Щоб усі далися диву,
Треба дівчину красиву,
Щоб ніхто не мав такої,
От заквакають довкола!
Всюди заздритимуть сину,
Що знайшов таку дружину.
Стала голову ламати,
Подумки перебирати
Дочок всіх своїх знайомих,
От біда – нема достойних!
Хочеться ж невістку файну,
Дивовижну, надзвичайну,
Ще й багату на додачу
Та щоб мала добру вдачу.
Довго жаба міркувала
І в невісточки обрала
Першу на болоті кралю –
Довгоногу чаплю Фаю:
Молоду, струнку, завидну,
Дещо, правда, гордовиту,
Та зате багату, знатну,
Чарівливу і принадну.
Син був проти, та скорився,
Лиш, сердешний, зажурився.
Бідолазі ніде дітись:
Вирок – з чаплею женитись.

Жаба родичів зібрала,
Фаю сватати послала.
Та відмовила, не хоче
Йти за Квасика, регоче:
“Оце жаби знахабніли!
Чи вже зовсім подуріли?
Свататись прийшли до мене,
Товстопузики зелені!
Геть від мене забирайтесь!
Йдіть і більш не повертайтесь!”
Та й прогнала від порога
Жаб красуня довгонога.

Все болото гомоніло,
Кісточки їм перемило,
Та Квачиха не зважає,
План підступний замишляє.
“Як не хоче добровільно,
То одружимо насильно!”
Спритну видру підкупила,
Щоб та кралечку схопила.
Чаплю тайкома украли
І до верби прив’язали.
“Тут сидіти, – кажуть, – будеш,
Доки всю пиху забудеш.
Скоро станеш розумніша,
Чемна, добра, покірніша,
Тоді буде тобі ясно:
Квасик – партія прекрасна!”

Голодом морили чаплю,
Пити не давали й краплі,
Все даремно: горда Фая
Квасика все ж зневажає.

Часом тим кругом шалено
Гомонять про полонену.
Новина незвична скоро
Облетіла всіх навколо.
Чаплі, як про те дізнались,
Хутко всі гуртом зібрались,
Полетіли жаб карати,
Фаю з пастки визволяти.
Прудко дівчину забрали,
Жаб нещадно поклювали,
Вже Квачиха пожаліла
Про усе, що натворила.
Каялася, шкодувала
І пробачення благала,
Бо як чаплі розгнівились,
Жаби ледь живі лишились.

Час спливав, роки минали,
А болото пам’ятало,
Як упертістю Квачиха
Наробила всім тут лиха.
Хоч ніхто вже не гнівився,
Та сміятись не лінився:
Про Квачисину роботу
Ширилися анекдоти.
Квасик з Квашею побрався,
Як раніше і збирався,
Та й живуть душа у душу,
Люблячі й щасливі дуже.
І Квачиха Квасі рада,
Ще й собі знайшла розраду:
Няньчити своїх внучаток –
Невгамовних жабеняток.

Про науку пам’ятала,
Ще й поважних жаб повчала,
Щоб давали дітям волю,
Коли ті шукають долю.