Байка про метелика

Метелик, квіти та лопух

Людмила Плєвако


Одного сонячного ранку
Поміж чарівних квіточок,
Що майоріли коло ґанку,
Літав метелик-малючок.
Яскравокрилий, наче квітка,
Веселий, жвавий і легкий,–
Завжди малі любили дітки
В наздоганялки грати з ним.
Милуючись самим собою,
Про інших все ж не забував–
Красуням квіточкам з любов’ю
Він компліменти дарував.
Квітки пишались, червоніли
І посміхалися йому,
Та між собою гомоніли,
Який же милий цей малюк.

А осторонь, побіля тину,
Ріс звичайнісінький лопух.
Всім серцем він до гурту линув,
Хоч не раділи там йому.
Розкинувши недбало листя,
Лопух ще б довго нудьгував,
Аж ось, згадавши про сміливість,
Він у метелика спитав:
“Чому, мій пишнобарвний друже,
До мене в гості не летиш?
Повір, я буду радий дуже,
Якщо на мені посидиш.
Прикрасиш моє тьмяне листя
Барвистим сяйвом твоїх крил…
Хоч ненадовго, на хвилинку,”–
Метелика лопух просив.

Квітки собі перегукнулись:
– Ви чули, що верзе бур’ян?!
– Схотів, нахаба, щоб красунчик
Квітки на нього проміняв!
Метелик й собі диву дався:
“Та де ж це видано таке,
Щоб я на лопуха всідався,
У нього ж листя геть жорстке!
У квіточок пелюстки ніжні
І незабутній аромат, –
Вони мені насправді рівня,
Я їм, мов сестрам рідний брат.
А ти, лопух, до нас не сунься,
Знай місце, любчику, своє!
Хіба гусеницю якусь там
Привабить листячко твоє!”
Забув метелик, що недавно
Він сам гусеницею був.
Лопух хотів був нагадати,
Проте ніхто його не чув.

Поки всі навкруги сміялись
Над бідолашним лопухом,
На небі хмари вже зібрались,
Повіяло вмить холодком.
Почався дощ рясний, холодний.
Метелик змок і затремтів,
Серед квіток красивих жодну
Знайти він схованку не міг.
У квіточок тоненьке листя,
І не сховатися під ним…
Аж ось здійнявся вітер сильний,
Метелика він підхопив
І закружляв, немов пір’їну,
То догори, то до землі,–
Так бідолаху по подвір’ю
Кружляв, поки той не зомлів.

Коли ж метелик опритомнів,
Все дощ холодний не вщухав,
І вітер дув, але назовні,–
Малюк же в схованці лежав.
І так йому було приємно
В сухенькій схованці, в теплі,
Що думав він: “То сон, напевно,”–
І просинатись не хотів.
Укрившись листячком тепленьким,
Метелик глянув навкруги.
“Та де ж це я? – спитав тихенько,–
І як потрапив я сюди?”
“А що, хлопчино, пощастило?–
Лопух метелика спитав.–
То ти, як вітром закрутило,
До мене в гості завітав.”
“Лопуше, ти? А я ж був гордий,
Тебе раніше зневажав,
А ти в годину непогоди
Мене від смерті врятував.
Забув знущання і образи,
Зухвалість вибачив мою.
Пробач, що не впізнав одразу
Надійність і красу твою,” –
Метелик довго побивався,
Не жалкував красивих слів.
І хоч би хтось і сумнівався,
Слова лилися від душі.
“Ти був раніше легковажним,
Та зараз бачу розум твій, –
Відповідав лопух поважно, –
То ж не картайся, друже мій.
Тобі сьогодні стало ясно,
Хто є насправді вірний друг,
То ж серед квіточок прекрасних
Не забувай, що є й лопух.”
“Тепер ніколи не забуду,
Пробач, що пізно зрозумів,
Завжди до тебе линуть буду,” –
Метелик другу говорив.

Поки вони собі мирились,
Скінчився дощ, і вітер вщух,
На небі сонце засвітило,
І мовив малюку лопух:
“Ну що ж, лети, маленький друже,
Неси всім радість і красу.
Дивись же, обминай калюжі,
Що залишились від дощу.”
І полетів метелик жвавий
До різнобарвних квіточок,
А потім ще в наздоганялки
Маленьких тішив діточок.
Лопух дивився і втішався,
Який він гарний і прудкий,
Аж ось малюк до нього мчався,
Такий веселий і легкий.
Квітки собі все дивувались:
“Метелик дружить з бур’яном!”
А друзі весело всміхались:
“Не з бур’яном, а з лопухом!”
Невдовзі іншими очима
На лопуха дивились всі.
Метелик, як умів, учив їх
Повазі, шані й доброті,
Уміти інших поважати,
На перший погляд – бур’янів,
Між вад чесноти помічати,
В любові жити і добрі.