Нелюдь

          Н Е Л Ю Д Ь


           частина   перша



Вечір близько.
Сонце сяде,--
З краю в край у зорепадах,--
Усміхаючись привітно
Наче дівчинка тендітна!--
Нічка йде,моя розрада.
Чи ж вона у тому винна,
Зачаровано-полинна,
На  устах - вишневий сік,
Що одна така  на рік
В соловейкових  піснях,
Наче маківка у снах
Нам дана?!
                О,знайте,люди:
Вже такої  більш  не буде!





               1

    На столі давно вечеря
Прохолола.Батько й мати
Повечеряли,і --  спати...
Доня тільки не весела,
Каже:
            -- Чуєте?!Співають...
То ж на мене вже чекають...
Та й -- у ніч..!
                По-під зірками,
Та левадами,садками,
Та від рідної,від хати,
Щоб не вчули  батько - мати...




        2

    Де нема в Синюсі броду,-
Човник там чорніє.
Стриб у нього,весла  --  в воду,
Аж сердечко  мліє...
Чом дівчина поспішає,
З ким зустрітись хоче?
Хто її на тім чекає
Березі?
               А  очі,--
Як зорі дві ясні!--
                очі,
На той берег   поглядають,
Того берега  жадають,
Наче то не берег річки,
Але берег нОчі...




         3

    Квапиться дівчатко.
                Руки
Впевнено  веслують.
З того берега - ні звуку,
Там німі ночують.

      
        4

Тільки раптом,пробудившись,
Рибка затріпоче,
Та на човник роздивившись
Зверхньо зарегоче:
-- Нумо,ж,ну,впіймай мене,
Рибаченько-горе!
Тихо воду сколихне,
Та й собі кудись пірне,
Як в безмежне море.


    5

Та не спиться чорній хвилі,
Поміж  береги  хлюпоче,
В'ється,б'ється від безсилля:
Мо', дівча спинити хоче,
Попередити сміливе
Про біду неждану й   горе
На тім березі можливі...
Та ріка,ріка  -- не море,
В ній  немає тої сили,
Щоб вона могутні хвилі
Вище стріх змогла підняти, --
Із човна дівчину зняти,
Та й занести в рідну  хату...
 Ну, а мати,бідна мати,--            
Вже нехай тоді б не спала:
 Коси  доні  розчесала,
І,щасливу,спати вклала..!






         6

     Аж  раптом серце стрепенулось:
Неначе кроки...
                Може,вчулось,
А  мо' , привиділось:
                сірник
Як   зірка кресанув , і --  зник...
О,ні!Не вчулось!Не здалося:
На що чекала,те й збулося!


 Не соловейко так старанно,
Затьохкав,зовучи  кохану,
Щоб вкупці нічку перебути;
Не крик нічного птаха чути;
Денна не схлипнула то птиця,
Коли їй,втомленій,присниться
В гніздечку, як вона витає: --
Його то знак!
                Дівча те знає:
Їі  коханий викликає!


      


    7

    Натомились рученьки,
Опустили весла,
Спритна хвиля річеньки
Човничок понесла.
Човнику, мій човнику,
Любий,дорогий,
Ти напам'ять,човнику,
Знаєш береги,
Пестиш ти щовечора
Стежечку свою,
Тож не слухай течію,
Злую   течію...



          8

    Скрипить пісок об дно човна...
На берег стала - хлопця руки,
Як після довгої розлуки,
До серця горнуть!
                І вона
Від щастя п'яна без вина.


"Коханий мій!Тебе так ждала!
Навік розлука вже, -- гадала!--             
Жахна між нами поселилась..."--
І пожалілась,заридала,    
Слізьми на рідних грудях вмилась.


    9

"Ти плачеш,мила?!Люба! що ти!!
Не маєш кращої  роботи
Ніж сльози без причини лити?
Як будеш плакати,кохана,
В твоїх сльозах любов розтане,
Хтось перестане з нас любити..."--
І пестить  ніжними  перстами,
Гарячим подихом,устами
Лице втирає,сушить сльози...
(Чи ж інший так любити зможе?)...




      10

    Скажіть,дівчатонька  безвинні,
І ви,дівчиська безсоромні,
Котрі до любощів нескромні:
Хто не хотів  із  вас  в  нестримну
Лавину  ніжностей  і пестощів,
Цілунків  та  солодких лестощів
Потрапити,немов у  сіті?!
Таких між вас  нема на світі...


     11

      І між русалок...
                Й ось одній
У лігві теплому на дні
Не спиться...


        12

                В  березі ріки,
Мов шапка-бирка козака,
Із очерету й осоки
Тут камінь виглядав.
                М'яка,
Із моху й жабуру у нього
Свитина  латана на плечах...
Він схожий був на водяного,
Як глянуть здалека й надвечір...
 
Русалка іноді,бувало,
Рятуючись від самоти
До нього в гості припливала,
Щоб,всівшись зручно,розплести
Волосся  пишне  та  зелене...
А  на світанку  безнадії
Вплести  не квіти в косу -- мрії,
Про щось велике й незбагненнне...
               
   

      13


    Взялися докоряти Місяцю
Ревниві Зорі дружним хором,
За те,що хоче землю висвітить
Без них,лише своїм дозором;
Що не на жарти заповзявся,--
Не як! - в землянку закохався,
І тихо променем-рукою
Її десь пестить під вербою..!


Тож обступили Зорі Місяця,
Бо захотіли  землю висвітить,--
Гуртом за справу узялись!
Немов у юності  колись:
Зухвало тихим  небом носяться!
Вогнями  викреслили вись,
Вогні в мереживо сплелись,
А Зорі падають униз,
Там прохолонуть  - в небо просяться...




       
    14


    Не сльози трави намочили,--
То роси  їх від пилу вмили,
Й  нагнули низько до землі.
Солодкі роси...
                Розспівались,
Мов роси випити узялись
Хвастливі  півні на селі...



        15
     Нарешті  вийшли з верболозу,   
Пройшли по росах,як по сльозах,
Та й обнялись біля човна...


        16

     Здригнулась гілочка вербова,
Бо стала  свідком   у  любові.
Зітхнула рибка під водою,
Бо стражею була німою!
Туман на воду тихо ліг,
Бо від чужих очей беріг
Таємні зустрічі кохання,
Що  від смеркання
                й до світання...


   
      17
    
     Тоді русалка схаменулась,
Мерщій у воду повернулась
Тихенько з каменя сковзнувши...
Лиш озирнулась на прощання,
Побачила святе кохання,--
І тяжко-заздрісно зітхнувши,
Пірнула в глибину чекання...


       18

       То не пожежа десь палає,--
То  відблиск  дня з-за  небокраю,
Котрий,як той  весняний  бусол,
Що до гнізда вертати мусив
Щороку, -- так і день щоранку
Вертався  вперто  на світанку:
І вже ось-ось він,недалеко!
...Ой,ти,лелеченько-лелеко!



   19

    І вже тоді,коли прощались,
Коли  "на щастя" цілувались,--
Безтямним шепотом  гарячим,
З туманним поглядом незрячим,
Тоді вона йому призналась:
-- Коханий мій,чекай хвилину!
І ( геть  підступні  думи - муки!),
Сама його  пестливі  руки
Собі запхнула під кофтину:
-- Слухай,милий,серце
                н а ш о ї      д и т и н и..!




          20

    Зірвався лист з верби зелений,
Поки додолу впав -- зів'яв...
Смикнув рукою,мов скажений,
Укляк на місці,де стояв!
Чи з білим світом щось  стряслося,
Чи це йому щось приверзлося:
Ген верболозом  загойдало,
Дощем  на воду  листя  впало,
Зашелестіло,затремтіло...
Чи це його холодне тіло
Трясеться в поті неслухняно..?
Від щастя,бідний, одурманів,
Від того щастя очманів,
Що є...
               Не знати скільки днів...



           21

    "З тобою станемо  щасливі
Удвох назавжди!
                Правда,милий??!
Дочку назвеш ім'ям моїм,
А сина я --- твоїм...
                твоїм...
І буде нашеє  дитятко
Як ти..!
                Як я..!
                Мов янголятко... "







      



                Кінець   першої  частини








            частина    друга



            


    Ой,сідало сонечко
            та й низенько,
Загорялось небо там
            червоненько.
Понад берег дівчина
           там ходила,
І за милим дівчина
            все тужила.
Утирала слізоньки
           молодії,
І дивилась в річеньку
           без надії:
Ой,прийми,водиченько,
           мої сльози,
Може,мені в горечку
           допоможеш...
Змиєш з біла личенька
           чорну тугу,
І потопиш  людськії
            сміх-наругу.
Бо до мене мИленький
           не вертає,
Що тепер робитоньки,--
           я не знаю..!
Ой,проплачу ніченьку
           ще одненьку:
Повертайся,сонечко,
            мій  милЕнький...




          1


    І  Зоя полюбила  річку:
Як долю,темну і холодну!
Коротші дні і довші  нічки
Вона проводити тут   згодна!
А берег,знай,усе пустіє,
І,що-не-день,трава жовтіє...

Невже це осінь вже так рано
Наносить  річці гнійні рани?!

Чому ж тоді
                ген  за селом
Зелені верби молоді
По берегах стоять кругом
Веселим рядом...
                Чом тоді
Там береги ще не чорніють,
І сонця промені їх гріють..?!




         2

    І скали зовсім почорніли,
Бо вкупі з серцем тої скніли,
Яка тут часто  горювала...
І в непогоду й  гожу ніч,
Вони тут чули її річ:
Коханого до себе звала...
Та не з'являвся,не  з'являвся!
І клен,що на горі  стояв,
Як та трава пожовк,зів'яв,
І в ніч якусь вогнем зайнявся...

Ця несподівана пригода
Усім навколишнім народом
Ще дуже довго дивувала:
До ранку дерево палало!--
Такого  в нас   ще не бувало...



      

         3

    І знов дорога повела
Її до річки.
                Край села
З гори на берег  т о й    дивилась,
І тихо господу молилась,--
С в о є м у    господу!
                О т о м у,
Що викликав її із дому,
І ніжним був!
                І  так кохав!
Її найкращою назвав!
І присягав...
                Вона   любила!
Йому довірилась,ходила,
Аж по-під груди  занудило...
Відтак стежки,стежки  шовкові
Перетворились  на  тернові,---
Тепер по тернах  і блудила..!



        4

    Раптом бачить крізь сльозинки:
По вузесенькій стежинці
На тім  березі   до річки
Хтось спускається...
                І щічки
У дівча порожевіли;
Серце в щасті заніміло,
Зупинилося неначе...
Втерла сльози,вже й не плаче,
Виглядає лиш терпляче,
Потім радісно гукає,
Руки-крильця розправляє,
Й каченям  униз біжить
(Серце правду підказало,
Серце чуло,серце знало,
Серце милого впізнало
У  щасливу мить!)...



        5


...Біля човна ще зупинилась,
І на той берег подивилась:
Рукою любий їй махає,
До неї з гірки поспішає...


..І Зоя  враз йому простила
Свої страждання до знемоги:
Забула,що як сука,вила
Ночами,просячи у Бога,
Щоб те зробив,що їй несила,--
В останню щоб забрав дорогу..!


Він тут,прийшов!
                Чого ще треба?!
І стало синім-синім небо!
І верби голови підняли,--
Його...
             Її...
                Любов вітали..!



         6


    А як на берег той  ступила,--
З очей коханого згубила...
"Сюди ішов!" -- вона шукала.
"Пожартував?!"-- вона гукала...
Ген поміж верби,крізь лозу
Пройшла...
                Нема...
                І знов сльозу
Ядучу,аж щоку пече,
Не втримала...
                І знов лице
Своє до стежки повернула,
І ледве крізь туман збагнула:
Таки стоїть хтось на стежині,--
Чи привид,може,чи людина...


Й вона пішла настріч йому...
Але кому  "йому",
                кому?!---
У колючках старий будяк,
Їй посилав привіту знак..!




           7


   Серце моє,Зою!
Душечко зайчати!
Горечко з тобою:
Не трималась хати...
А біда попід Синюху
Тихо обвивала
Твою долю,мов гадюка...
Й щастя десь пропало...
Замість щастя - тільки мука,
Замість зустрічей -- розлука...
А тобі -- все мало?!
Зою,Зою,схаменися,
В хату батькову вернися,
В ній поможуть рідні стіни:
Кинься мамі на коліна,
Щедро в очі подивися!--
Мамця була молодою!
Чи біда лише з тобою?!
Хай ніхто! - а мама знає,
Як душа твоя страждає,
І як серденько кохає..!



        8


    Та не чує Зоя,плаче...
Сльози помогли неначе,
Бо примовкла,і притихла...
Може,виплакала лихо?!
Може,горе  ручаями
З неї вийшло зі сльозами ?!
Дав-би Бог..!



        9

   Вже й встала.
                Легко обтрусилась,
Немов на долю не озлилась,
І не урвався їй терпець...
Змією тільки  думка вилась:
"Кінець!Тепер -- один кінець!
Не уквітчає вже вінець
Весільний мої голови!
Покинув...
                Я тепер сама...
Забув...
               Не плач і не зови...
Погрався,долю  поламав,
Злякався, і -- підступно зник..!
Чого злякавсь..?!
                Кохання мого..?!
Воно страшніш од  гніву Бога,
Й за Осуд людський??
                Взяв - і зник...
А може,він до цього звик ?!
Бо я -- не перша,й не остання?
І через нього не одна
Вже горя випила до дна?"--
Дівчатко схлипнуло,скривилось,
І затремтіло-затрусилось,
Як деревце у сильну бурю,--
Пішло...
                Сміялось чи молилось,
Щось бубоніло у зажурі...
З очей і сльози вже не лились...
Брело,як п'яний у тумані,
В собі усе,в кривавій рані...




        10


   Неквапом якось  споночіло...
Ще  сонце землю не зігріло,
Але, як заєць за кущем,
З байдужим до всього лицем,
Натомлене  вмостилось  спати:
Заплющило журливо очі,
Аби не бачити й не знати
Біду людську  ще й серед ночі...



         11


    Старий,аж сірий, Тимофій,
Нічною тихою порою
Любив кидати невід свій
По-під Дукнатою скалою.
Для нього час такий,-- як свято!
Від баби нишком,небагато,
Аби було чогось ковтнути
Щоб звеселіти й не заснути,
У  вірну подругу  життя,--
В баклагу!-- зіллячка налив,
Тепер сидів собі,палив,
Ждав на луску і на хвоста.



        12


Там,де скала ступила в воду,
Шукаючи легкого броду,
Та й,намочивши враз коліна,
У подиві застигла німо,-
Верба росте там одинока.
Чіпким вгризаючись корінням
У плоть потріскану каміння
Стара,корява, невисока,-
Давно між небом і водою
Вона змагається з судьбою,
Щоб і її нікчемне тіло
Ранкове сонце ніжно гріло...


       13

      Дідусь причалив човник свій
Під деревиною отою,
Вона ж скрипить над головою
Своєю долею кривою,
Мов  залишком дівочих мрій...


"Дивись як:
                наче й тихо,й шумно...
Отак сидів-би ніч  бездумно
Ізлившись з подихом ріки...
Чи ж городянам це втямки?!"--
Дід філософськи розмишляв,
І в руки вже баклажку взяв,
Старечі м'язи підкріпити,
Щоб невід добре цурпелити,--
Як вітер з берега дихнув,
Й рука застигла в півдорозі:
Здалося дідові, -- зітхнув
Хтось у важкій-важкій знемозі...
"Дурниці! - Дід рішив про себе,-
Хутчіше підкріпитись треба!"



          14

     Та зілля раз лише ковтнув,
Як хтось виразніше зітхнув,
І схлипнув тихо... і  умовк...
Як  парубком  хоробрий  був
Наш дід колись,то без розмов
Тоді найбільшого чорта
Він міг схопити за хвоста
І писок добре натовкти..!
А зараз  - то й злякатись встиг!


Жіночий голос...
                певно,так...
Сам до фантазій не мастак,
І  щоб стрічати - не траплялось!
Та між людьми розповідалось,
І він про те все чув ізмалку!--
Що на  Синюсі є русалки!

Угору глянув, -- обімлів! --
Аж-аж під небом,на скалі,
Стоїть чи жінка,чи русалка...
Сміється тихо,чи ридає,
А вітер коси розвіває...


Хапнувся, було, дід тікати:
Мерщій від річки...
                та до хати...
Та на  скалі   іще
                з і т х н у л о,
І,наче камінь,вниз
                ш у г н у л о ...



      15


Не весла вдарили рибалки,
Не хвіст захлюпався русалки,--
Згори  упало-пролетіло,
Холодні хвилі зашипіли,
Далеко розійшлись кругами,
Гойднувся човен під ногами,--
І тільки булькнуло в воді..!
Дідусь,як сам не  свій,сидів...
Та невід раптом натягнувся,
І дід від страху схаменувся,
За звичкою перехрестився,
Підплив,над неводом схилився
І потягнув шовкові сіті...


О,Боже!Боже!Людські діти..!
Чом горе вам на світі жити?!
То не русалка,то дівчина,
Ще молода,а вже причинна,
Себе хотіла загубити...



       16

"А де я,діду,на тім світі??!"
"О,Боже мій!То ти жива!!!
Твоя дурненька  голова!
До мене впала прямо в сіті...
Тебе,утоплену вже,дочко,
Дід Тимофій порятував..." --
І зняв мерщій з плечей сорочку,
Окутав мокру,приласкав...


"А Вас,дідусю,хтось прохав?
Чому мене не запитали,
Як з того світу рятували?" --


І так заплакала дівчИна,
Що дід зігнувся у журбі,
Та й не питаючи причини,
Заплакав,бідний, і  собі...


         Кінець  другої  частини.










       

               Третя   частина




Косить осінь.
                Довгі  покоси
Стеляться  по землі.
Клекіт,гомін,
                в небі  прозорім
В синій імлі  -- журавлі...


       1

     Дерев колись зелені крила
Пожовкли,землю устелили,
З них осінь килими мережить.
Сама як хоче так фарбує,
Запустить дощиком,жартує,--
Бере до рук,що їй належить.
До всього,бач,тепер їй діло,
Скрізь перепоралась уміло,
За господарством добре стежить...


        2


    Чом же ти,осене,трудолюбивая,
Жінко розумна,статечна,вродливая,
Та не розрадиш дівчатко-дитя,
Що,плачучи,проклинає життя,
КОтре під серцем її зародилось?!
Чом ти за руку її не візьмеш,
В хату до неньки її не введеш,
Та не примусиш усе розказати,
Про підлу зраду?!
                Нехай би вже мати
Навпіл з дочкою біду розділила,
Личко рідненьке сльозами умила,--
Вдвох якось легше  було б  і страждати...



           3



    То не підкралися  морози,
Не  розохотилися  грози,--
Що  квіти голови схилили...
То Зоя по саду ходила,
На  них із серця біль  розлила...
О,квіти,квіти,добрі  душі,
Дівочий біль вас хай зворушить!
Ви станьте їй вірніші друга:
Візьміть на себе трохи туги!
Нещасна серед вас нехай
Знайде хоч спокій...
                Бо вже рай
Не бачить їй на білім  світі..!
А ви,щасливі людські  діти,
На нашу Зою подивіться,
І за  голівоньки візьміться...



        4

    Нема від кого ждать розради..!
В думках її  немає ладу,
Жахні,товпляться і ввісні...
А Зоя плаче,та сумує,
Та вкотре,знай,усе рахує
Ці швидкокрилі дні...
Та ремінець навколо стану
Усе тісніше з кожним днем
Затягує!
                "Ще рано,рано..! --
Шепоче,-- якось промине..!"



Ой,не мине,повір,я знаю,
Тому й пишу,папери краю,
Що знаю,рідна,не мине
Біда!
           А скрутить і зігне..!




     5

    Чи варто маму,варто тата
Щось про нещастя запитати..?!
Ніхто і близько з них не знає,
Як їхня донечка страждає,
Як з горя гине-погибає...

        6

Могла матуся здогадатись,
Якби посміла запитатись:
До ранку з ким дочка бродила
Понад Синюху...
                Чи любила...
А чи,оманута,між скали
Із першим-ліпшим заблукала..?!
"Нехай гуляє,ще дитя...
Ще встигне взнати біль життя..."



         7

    О,люди,люди!
                Чом вам горе
Чуже під серцем не заколе??
Щоб міг, -- усіх ізпопелив,
Один байдужий щоб не жив!

          8

...Не знає мама,а ні тато,
А люди знають вже багато!
Хтось так сказав,хтось допустив...
А хтось образи не простив,
І радий вже багном облити...
О,злобні,як між вами жити?


...І ось одне шипить,аж стогне:
"Повія!Взнаєш як гуляти,
Як вийдеш взавтра рано з хати..."
Чом зла рука його не всохне?!


      

           9

    Вийшла мамця рано з хати
Корівчину доглядати,--
Піввідеречка вдоїла,
То й за те худобі дяка.
Напоїти ще хотіла...
Хвіртка дивно зарипіла,-
З відчаю чи з переляку!-
То й уваги не звернула...
А як несла воду мама,
То об напис,як об камінь,
Що на хвіртці, -- і спіткнулась...


         10

"Зоя... Зоя... далі --  с л о в о ...
Боже,Боже!За що..?!"
Відібрало мамі мову:
Чи ж писало краще?!

Відібрало мамі мову:
"Хто ж це напаскудив?
Не поїла б корівчину,
То й пішо б на люди..."

Відібрало мамі мову,
Думку обірвало,
Та й спинило на одному:
"Донечка пропала!"


        11


...Тут  і батько нагодився,
Глянув - мовчки аж скривився...
Що було тут і казати?!
Нумо напис фарбувати...


Замалювали...
Притулились
Одне до одного...
Залились
Як терену плоди
сльозами...



   Кінець  третьої  частини.





   

    Частина  четверта



         1


"Чи й ніч над  Зайчиком я спала?!
Чи  згірше інших колисала?
А чи молитвою не тою
Від долі захищала злої
Свою дитину?
                Чи  святої
Любові матері замало,
Щоб доню горе обминало..?!"


      2

    "Чом ти,серце моє тепле,
Не замерзнеш на крижину,
Щоб душа моя воскресла
Отоді,як в домовині
Моє тіло зацвяхують
І землею запудують!
Щоб не чути,і не бачить
Як моя матуся плаче...
Як моя матуся плаче..!


А вона,як не при собі,
Ой,не зна сама, що робить:
Нічку всю по хаті ходить,
І мене,немов маленьку,
Колихає,пестить ненька...
Пісню тільки заспіває,-
Болем груди розриває!
А мене -- не помічає..!


"Мамо,мамочко,це --я,
Невдячна донечка твоя!"
"Ти прийшла?!
                Я бачу... бачу..."--
Потім знову як заплаче:
"А де  поділась Зоєчка,
Моя єдина донечка?"



      3
Маму
       лікарям лиш показали,
Не гадаючи,- забрали,
Кажуть:
               -- Лікувати...
Хто ж дочку,маленьку Зою,
Буде доглядати?!
Хто холодною зимою
Стане зігрівати
Душу донечки хоч словом...


    4

Батько
           проводжав на  Новий,
Та й близенько сам спинився
В білених палатах,
Хоч додому все просився...
Стерегла на чатах
Рана давня,фронтова,
Кров'ю заюшила,
Та й підступно ожила
Втратив лиш на силі...



      5

     А недавно повернувся :
Висох,як свіча пожовк...
Та й болячок всіх позбувся,
Безсердечний,--
                нА вік вмовк..!


Почорніла рідна хата,
Котру звів,щоб жить багато...
Рідна донька почорніла
Від нещастя... Оніміла,
Та й  сновидою ходила...


        6

Тільки татова сестра,
Жінка добра і проста,
Що в селі сусіднім жила,
Вже і похорон зробила,
І трапезу відправляла,--
Клопіт весь на себе взяла...



     7

Збіглись люди,зажурившись...
Тихо позітхали
На сердегу надивившись...
Та й назад попхали...


Розійшлися по домівках,
Спати повкладались:
"Ну,і вистраждає дівка!"--
Жіночки казали...


Та й,роти перехрестивши,
Всі позасинали:
На нещасну надивившись
Ще й у сні стогнали...



    8

Снується павуччя по темних кутках,
По цвілі холодній розсотує страх...
Тут втупилась стеля понуро в підлогу:
Упала б,розбилась,-- не вистачить змоги...
Тут стіни підмокли,на бік похилились...
Тут  шиби у вікнах вітриськом побились ,--
Тиняється всюди тут пустка-віщунка,
Бо  кращого  їй  не потрібно дарунку..!



        9

"Ой,ти тітонько рідненька,
Стань!- молю! - мені за неньку!
Бо далеко моя мама,
Батька вже немає з нами!
Як заплачу,як заплачу,--
Витри сльози ще дитячі...
Пожалій мене,голубко..!
Буду я тебе любити,
Буду я тобі годити...
А моя оселя - пустка:
Перейди до мене жити!
Ось, Бог дасть мені синочка,
Чи народжу,може,дочку:
Знаю,ти дітей любила,
Та війна надію вбила,--
Нині ж матимеш онуку!
І маленькі рученята,
Ніжні кіски,оченята,
І дитячі милі звуки
Стануть двох нас звеселяти..!"


              Кінець четвертої частини.



            Епілог


Нарешті,край...
                О,добрі люди,
Нехай ніхто з вас не осудить,
Мене,невдаху-віршомаза.
Бо на цей день - вже тридцять літ,
Як Зоя - поетичний плід,
Мене промучила,зараза..!
То не бажатимеш нікому!
Бо вже таку  гірку осокому
На творчий зуб мені навів
Цей твір,
                цей образ,
                що,було,
Як лиш візьмуся за перо
Без певної на те і цілі
Нашкрябати щось на дозвіллі:
А  перед зором  - Зоєчка,
Моя єдина донечка...


Та ось з'явився  Інтернет!
І я,сякий-такий поет,
Свою хвалу не раз,не два
Йому співатиму ще,друзі!
Яка розумна голова
Такий розкішний самвидав,
Що і не снився при Союзі,
Придумала для нас,поетів..!

І ось нарешті вже,нарешті,
Через десятки довгих літ
Виводжу Зоєчку на світ,
Між люди,
                поміж читачів...

А ви потрішечки читайте:
Чи лайтеся,чи вихваляйте,--
Я далі  ніби  й  ні при чім..!




       Кінець.


        1982-2012 рр