знову пробудив н чний дзв нок

      ЇЇ знову пробудив нічний дзвінок…
- Ти чекала?
- Ні.
- Це добре. Не треба.
- Тоді навіщо ти дзвониш?
- Я не знаю.
- А вона?
- Вона також. І ніколи не дізнається.
- Так чого ти хочеш?
- Просто хотів почути твій голос.                Півгодини мовчання… Як завжди. Він сидів на краю даху, дивлячись вниз на пусті вулиці, промоклий від дощу асфальт, і роздратовано докурював пачку цигарок. Вона просто-таки гляділа в стелю й сподівалася. Більше не було сліз – їх насправді не залишилося. Вона помовкувала.
- Я заплутався.
- Ну і що? Не дзвони мені більше.
- Я не можу.                Він ще раз поглянув додолу. Все це повторюється кожної ночі, і здається, що кожна секунда стає вічністю. Раніше все було інакше. Тепер ніколи не буде як  раніш.
- Я воліла б назавжди забути отой день, день нашого знайомства. Все було б інакше.
- Можливо. Пробач. Але так вийшло.
- Ти її кохаєш?
- Я не знаю.
- А хто знає?
- Ніхто.
- Давай раз і назавжди покінчимо з цим.
- Що ти маєш на увазі?                Вона підійшла до вікна й почала вглядатися у віддалене місячне сяйво. Сьогодні  місяць цілком дивовижного кольору. Він такого ж кольору, як і його волосся.
- Що ти зараз  бачиш? – нарешті запитала вона.
- Летящого донизу янгола. А ти?
- Те ж саме. А хіба вони існують?                Злива все сильнішала, крижані краплі збігали по лицеві, а їй  здавалось, що це тисячі зміюк, неспішно шпигаючих її. Вони мислили про одне  й те саме: чому спочатку ми робимо когось вільним, а потім самі ж лишаємо його цієї волі? Ми чинимо боляче тим, кому даруємо небеса. Ми стали настільки безжальними, що своїми ж руками відламуємо крила тим, кого кохаємо.
- Це кінець?
- Я не знаю.
- Він і сам не розумів, чому саме в в цей час йому так забажалося бути поряд з нею. Він згадав все, що було, і бажав тільки одного – знову вдивлятися в її малахітові очі. Навіть якщо доведеться навколішки прохати прощення або все життя намагатися повернути її. Раптом йому стало далеким все навколо: друзі, рідні і навіть та інша, яка тепер з ним. Він знав, що саме зараз піде до неї й мовить нарешті, що кохає тільки її.
- Послухай…                Ця беззмістовна тиша в трубці телефону оглушувала його, якийсь острах сповнював свідомість й повільно розливався в його серці. Але він все ж сподівався, що вона просто мовчала…