Моя матуся - Сн гуронька

Ви бували коли-небудь у дитячому будинку? Тут навіть повітря інше – воно сповнене суцільним очікуванням, мріями про справжній домашній затишок і надією назвати бодай кого-небудь «ненькою». Переглянувши кінофільм «Моя матуся – Снігуронька», мабуть, я більше ніколи не зможу спокійно та без сліз дивитися на дитину, яка навіть не має уявлення про материнську любов та  ніжність.
 Події відбувалися напередодні Нового року. Головний герой цього фільму -  хлопчина Степан, якому виповнилося 5 років. Його матір була жінкою, яка небайдуже ставилася до алкоголю. Весь цей час його виховувала бабуся, але вона тяжко захворіла та померла. Степанко залишився самотній. Повертатися до матері-п’яниці не було ніякого сенсу. Тим паче вона навіть і не пам’ятала, що в неї є дитя.
Одного вечора працівниця престижної фірми поверталася на своє робоче місце(а працювала вона Снігуронькою).Біля самого входу її зупинив Степан і сказав:
– Тітонько, обережно! Тут слизько.
– А ти звідкіля знаєш?
– Я тут кожного вечора сиджу…
– А я тебе раніше не бачила. Як тебе звати?
– Степанко. А тебе як?
– Мене? Та…
– Снігуронька! Я знаю!
– Ну, взагалі так.
– А де твій Дід Мороз?
– Мій Дід Мороз… Він дуже багато працює, дарує подарунки дітям.
Вона ще трішки поговорила з хлопчиком  та пішла. Наступного ранку Снігуронька знову зустріла його в тому ж самому місці, що й вчора. Він знову запитав:
– А правда, що Дід Мороз може здійснити все?
– Правда. Він може все-все-все.
– А ти можеш  його попрохати, щоб він подарував мені матусю?
– А ти з ким зараз живеш?
– Ні з ким. Раніше я жив з бабусею, але вона померла.
– А як ти тут опинився?
– Тут мені гроші дають…
З болем на душі вона пішла на роботу. Весь цей час Снігуронька думала про хлоп’я.
Минуло декілька днів і вона знову зустрілася з ним.
– Ти розмовляла  з Дідом Морозом?
– Так, я все йому розповіла. Він шукає, але поки-що в нього не дуже виходить.
– Я так і знав, що нічого не вийде. 
– Степанко! Дід  Мороз попрохав мене передати тобі, щоб ти деякий час пожив у мене. Ти хочеш?
– Так…
– Постій, будь ласка, тут. Я зараз збігаю на хвилиночку на роботу, а потім ми поїдемо додому. Тільки почекай мене…
Тим часом, поки вона перебувала у фірмі, Степана прогнали. Кожного дня Снігуронька намагалася знайти його, але все даремно. Одного вечора вона побачила купу дітей та запитала:
– Ви не бачили Степашку?
– Його вчора переїхав автомобіль…
Після цих слів Снігурка не помічала нічого навкруги, нікого не чула. Зранку вона потрапила в лікарню, де знаходився хлопчик. Сівши біля ліжка вона сказала:
– Як я довго тебе шукала…
– Снігуронько, ти більше мене не покинеш?
– Ні, я прийшла за тобою і ми разом поїдемо додому.
– Не покидай мене більше ніколи! Будь ласка…
Ось саме в цей момент закінчується такий душевний фільм.
Що я можу сказати? Нестерпний біль та почуття величезного гріха переповнюють душу. Так і хочеться безпорадність цю зруйнувати, але як та що ми для цього повинні зробити? Діти з дитячого будинку завжди накормлені, обуті та одягнені, але такий сум в їх недитячих очах відображається. Їх покинули тут, а хтозна-де легко грають невідповідальні матері, що «зозулями» прозиваються. Нехай грають вони, але все одно будуть відповідати за скоєне. І те бідне дитя часто буде щоночі їм маритися. З часом визнають провину, але пізно… Не кидайте дітей! Цей гріх ніколи не пробачиться…
Всякий світ я ладна визнати та любити. Не завжди гармонійний та деінде зіпсований . Ніколи! Ніколи не зможу забути очі дитини з дитячого будинку…