Бундючнi днини вiдлiтали

Бундючні днини відлітали,
Нам хмари склали заповіт.
Над обрієм там сонце стало
І промені нам шлють привіт.

Коли назад ти обернешся,
Що бачиш там, добро чи зло?
Немов до Бога навернешся.
Там вже все снігом замело.

Ти вже пройшов свою стежину,
На небо йти уже пора.
Яскраву мудрості перлину
Не встиг схопити навмання.

Коли – небудь ти все згадаєш,
Як наближались небеса,
Як добре коли ти кохаєш
І зустрічаєш навмання

Те, що судилося донині
Всім мешканцям Землі пройти.
З любов’ю вклонишся калині,
До верби не забудь зайти.

Велике серце, щире серце
Ти намагався поховать
І біля дома на озерце
Ти бігав хвилі коливать.

Коли лежиш на смертнім одрі,
Згадаєш дівчини вуста
І сонце вже зайшло за обрій,
Лиш залишилася краса.

Краса довіку не зав’яне,
Як мудрий, теплий сонця світ.
Ніколи не лишай кохану –
То мій останній заповіт.

Коли помре твоє кохання,
Напевно що помреш і ти
І у янгола на зізнанні
Від горя свого не втекти.


Згадаєш очі мов перлини
І оксамитові вуста.
Твої то були кращі днини,
Які осяяла краса.

Коли в обіймах колисанок
Заплуталась твоя коса,
ЇЇ мов медовий серпанок
Схвалили сині небеса.

Отець небесний, слава Богу,
Що ти від мене не пішла.
І місяць сяє нам в дорогу
І вранці райдуга зійшла.

Коли кохаєш ти дівчину,
То часто забуваєш все
І навіть зраджуєш причину,
Що привід щастя принесе.

Ти пам’ятаєш тільки профіль,
Що вкарбувався на скелі.
Співаєш їй як Мефістофель.
Що знов сидить на мілині.

А випросивши у кохання,
Ти часто забуваєш все –
І щирі дівчини зізнання
Ти перетворюєш в ессе.

В ессе про владу, гніву втіху,
Що про кохання забува.
Рахуй до тебе чорт приїхав,
Любов той сірий проклина.

Коли любов свою забудеш,
Жаліти будеш все життя.
До старості один прибудеш
І тихо пройдеш в небуття.

Що на останок вам скажу я:
Любов прийде як пройдисвіт
І зло на світі все вгамує,
Влаштує дивовижний світ.

Повітря стане все прозорим
І соловейко задзвенить,
Але це буде так не скоро,
Що душу довго беренить.