Конец света 6

Кінець світу 2012-07-04
Козак Макуха сидів вдома та чистив картоплю для супу. Скоро мала прийти жінка з роботи, а їсти не було нічого. Вдвох-таки швидше поратись по господарству, як не кажи. Думки не полишав сон про Рай.
«……
Святий Петро дістав свого ключа од Раю. Дехто вважає, що Першоверховний Апостол щось на зразок швейцару при дешевому мотелі, кожному охочому двері одчиняє, та ще й кланяється, аж ні, він ніби Голови СБУ, тільки набагато сильніший та розумніший. Ще за життя він прославився суворим поглядом. Не дуже комфортно проповідувати віру Христову було в тогочасному Римі, серці західного язичництва. Особливо коли тебе кидають на поталу левам і на глум гладіаторам. Крім слова Божого Святий Петро додавав до проповіді силу очей. І римські гладіатори, хлопці доволі круті, плакали од того, як підлітки, а хижаки ховалися по кліткам. Та й чутки про норовливість Каменю йшли поперед його. А ще… Отой римський воїн, що йому Петро в саду Гетсиманським вухо відрубав, а Христос зцілив – не мовчав теж. Отож бо не думайте, що так просто поминути Петра на шляху до Раю. Та й ключа він мав особливого, до кожного свого, унікального.
Макуха вже знав, що зараз буде відбуватися, по шкірі відчув біганину льодяних мурашок. Зразу Петро засунув ключа в самісіньке серце, щось там дуже боляче хруснуло, наче в заіржавілому за десятки років замкові, та прокрутив. Ключ йшов повільно, з натугою, і Макусі здалося, що Апостол аж спітнів:
- Що козаче? Погано ти змазував!- похитав головою Петро,- ще б трохи, та й не підійшов би замок до ключа!
- А де мені було тую змазку діставати? В магазині госптоварів?- відповів козак, тамуючи біль скреготом зубів.
- Та й то таке! До наступного замку готовий? – якось вже більш поблажливо подивився  Петро, бо знав, що Макусі зараз непереливки.
- Готовий!
Цього разу Петро сунув ключа прямо у мозок. Відчуття було не болюче, але ще не приємніше, таке як враз забуваєш про все, втрачаєш навіть почуття страху, і од того тобі стає настільки тривожно, що тая тривога заповнює тебе до останку, і ти чіпляєшся за соломинку, перекинуту через бездонну прірву!
- Тю, а тут прокручується…- здивовано придивився в очі Макухи Петро, ключ дійсно крутився в голові Макухи, не зачіпляючись,- ти що, отак собі розум суфійською відмичкою розколупав?
- Та ні, у мене там від народження штифти западають!- з гордістю відповів козак.
- От ти ж єврейска пика!- обійняв Петро Макуху,- вітаю! Тільки й далі тебе чекають не тільки приємні зустрічі. Тримайся! І ключа тримай!
 З цими словами він віддав ключа козакові. Той, перехрестившись, спробував відкрити замок в дверях до Раю. Руки трусилися, як з добрячого похмілля.
- Що? Хвилюєшся?
- А то!- зітхнув козак.
- Тоді давай допоможу,- лагідно промовив Петро, відкриваючи двері,- а! стій-но! А що це в тебе причепилося? Реп’ях з пекельного куща?
На спині козака дійсно висів реп’ях.
- Знову до пекла лазив? Заколупав ти своїми шпигунськими іграми, линдаєш  тут шастаком! Може досить на себе оцю гидоту збирати? А потім мені з сапкою по Раю ходити? Чи тобі нового ключа підібрати?- грізно вигукнув Петро.
- Еге, підбери. Та такого, щоб і в шию встромити можна було!- насупився Макуха.
- Пробач… - Петро якось знітився,- з цими питаннями краще йди до Миколи Мірлікійського, той зарадить…

Кінець світу 2012-07-05
«……
- Агов! Я все чую!- пролунав чийсь веселий голос з-за стіни,- значить, як ключами бавитися – то Петро, а як сутужно, то до Миколи? Чого ви там вошколупитись надумали? Кафедра Небесної Церкви вже зібрана! Я з тобою, козаче! Чудний ти чоловічок!
Миколи Чудотворця козак Макуха не побачив, та його голос, сильний, дзвінкий, потужний, наче гірський потік змалював перед очима образ доброго велетня, з величезними руками. Батьковими руками. Сильними, але ніжними, такими, що якщо на те воля Божа, та молитва від щирого християнського серця, то могли б всі вітри світу хвостами зв’язати та на драконів хмари перетворити. Аби не гнали дорослі дяді та тьоті Миколу Чудотворця зі своїх осель недостойною поведінкою, насиллям над дітьми та одне над одним, а жили б кожного дня передчуттям Різдва Христового, то й діти жили б в чудовій казці, а святий Миколай не відлітав би зі своїми побратимами, Дідом Морозом та Санта Клаусом до далекої Лапландії та на північний полюс, куди їх підселила людська фантазія.
З цією думкою він зайшов до Раю. Які там кущики, біля яких з німбами, арфами та в білих балахонах янголи ходять, наче душевнохворі в психлікарні на м’якому режимі! Це таке хіба що недолугий Сведенборг або Даніїл Андрєєв у своїй «Розі Світу» може написати…
До цього часу Макуха уявляв собі Церкву Небесну, був готовий ніби то… І як то описати оту круговерть, в якій ти опинився? От припустімо, що кожна з осіб в Раю більша за відомий тобі Всесвіт, з його зірками та галактиками. Чи Іісус Христос не більший? Чи Божа Мати? Чи Йоанн Богослов, що зрозумів, як той Всесвіт Слово створило? І все це рухається, взаємодіє, породжуючи нові світи, які так і не можуть увійти до нашого Всесвіту через людську гріховну природу. Така велич, такий страх… От припустімо, якщо порівняти це з «величчю» Ока Саурона у фільмі «Володар кілець», то це навіть не порівняння бойового слона з манюпусеньким, але гидотним кліщем-кровососом.
- Переекзаменовка… переекзаменовка,- лунав чийсь шепіт. Голос був незнайомий, таке наче юнацький, чи не дитячий.
Все якось ставало на свої місця, Макуха звикав до нового середовища, хоча трепіт в серці не вщухав. От дурні балакають: «Я б оце глянув на Бога та з глузду не з’їхав!» Еге, таке. Тут дивишся на те, що більш-менш знаєш, та й то дах їде. Добре, що це тільки сон, а то дійсно в психлікарню заберуть… Точно забрали б. А ще й би в дорогу якийсь поп підгавкував: «То ти, козаче, в состоянії прєлєсті находишся, іди краще покайся!». Тобі б таку прєлєсть, як сон сидячи…
Навколо Макухи утворилось безкінечне приміщення, щось на зразок Міжгалактичного Парламенту у фільмі «Зоряні Війни», тільки ще величніше. Обличчя, обличчя… Все у сяйві, у кожного своє. Погляд Макухи зупинився на батюшці Серафімі Саровському, він сяяв якось так лагідно, наче б місячним світлом, тільки аби Місяць був на все небо, та ще й теплим, м’якеньким, бузковим. Іссус та Божа Мати були далеко. Шкода. Особливо зараз у пригоді була б Богородиця… Вона й не над такими грішниками, як Макуха зі своїм омофором не раз ставала, Мати козацького роду… Батюшка Серафім кивнув головою… Помітив… Од серця одлягло… Коли це… Поблизу козака опинилося сім батюшок, в парадном облачєнії, з надзвичайно суворими обличчями. Все, пропав козак. Виженуть. Точно виженуть. Зараз нерозкаяні гріхи при всіх зачитуватимуть, от сором так сором!
Та ось Макуха помітив, що четверо з попів стоять, а троє сіли на ящики з-під печива, і за суворістю погляду… затаїли сміх! Свої! Тоді хто ці четверо? Он уже готуються пісочити його, стоси паперу зібрали, радяться, як дошкульніше Макусі зробити.
- Козак Макуха! Ти звинувачуєш ся в тому, що православних батюшок називав зарозумілими індиками, м’ясними колобками, бородатими вішалками…- пішло поїхало, Макусі дійсно було незручно, хоч бери та прокидайся… Та сон додивитися хотілося. Прийдеться потерпіти…