Станіслав Буряченко
ПИСАНКИ
(ескізи минувшини)
Було колись –
минулося,
Не вернеться знову.
Т.Г. Шевченко.
Наша пам’ять – світ
досконаліший, ніж всесвіт:
вона повертає
життя тим, хто вже
не існує.
Гі де Мопассан.
Людській пам’яті властиве вихоплювати з мозкових глибин і фіксувати, як у кадрах кінохроніки, лише окремі картинки, ескізи, епізоди, котрі в якійсь мірі випадають із звичайної, розміреної течії повсякденного життя. Отак і сплелося оце химерне мереживо невеличких замальовок з пережитого. Баченого, почутого мною протягом дитячих і юнацьких років.
ПЕРШЕ ПОБАЧЕННЯ З ХІМІЄЮ
Перше, що якнайраніше закарбувалось у моїй дитячій пам’яті перед великою війною (а було мені тоді, вочевидь, рочків чотири-п’ять): корито для годування свині чи курей на бабусиному подвір’ї, в котре я, розбивши градусника. Витрусив з нього чудні, блискучі, як срібна роса вранці на траві, і наче живі краплинки-кульки (виявилось, вони називались ртуттю і були отруйними), спостерігаючи з цікавістю, як жваво бігають вони по дну посудини.
І мене ніхто не покарав: ні бабуся Марія, ні дідусь Іван (а точніше – дід Бурячок, як прозивали його в селі Головківці до кінця життя). Просто вимили корито.
Отаким було моє перше знайомство з хімією, з якою вже впритул довелось зіткнутись аж через п’ятдесят з лишком років під час роботи на хімічному підприємстві.
* * *
«КОЗАЧКИ»
Вперше почув це слово, допомагаючи бабусі лущити стручки квасолі, котра, як виявилося, має безліч кольорів і малюнків (тепер навряд чи розшукаєш де-небудь подібну).
Чомусь мені найбільше сподобались квасолинки, на яких були зображення якихось червонуватих і рижуватих фігурок, схожих на маленьких казкових чоловічків.
Бабушка Маруся пояснила:
- Це козачки. От і відбирай їх окремо.
Що я й робив, скрикуючи при кожній новій знахідці: - бабусю! А ось ще «козачки»!
І так доки не перебрали на хатній призьбі весь зібраний дідом Йваном урожай квасолі.
Ось так вперше почув і запам’ятав на все життя слово «козачок».
З тих «козачків» увечері бабуся зварила смачний український борщ.
А через кілька літ скільки справжніх козаків-солдатів зварили в казані страшної війни, котрої могло б і не бути, якби не «великий вождь всесвітнього пролетаріату» Сталін і маніяк Гітлер.
* * *
ЯК Я «СПАЛЮВАВ» МАРШАЛА БЛЮХЕРА
Пригадую: прийшов татко після роботи чимось засмучений, похмурений. І, не піднявши мене, як повелося, аж під самісіньку стелю, зняв із стіни великого портрета дяді у військовій формі (з подібною формою я вже був знайомий, бо рідний дядя Павло теж був військовим. На одному з фотознімків того часу біля нього сфотографовані я і мій двоюрідний брат Валя) і сказав мені:
- Кажуть, він – фашист. Кинь у грубку.
Хто такі фашисти, чув від батька і дяді, а також між людей. Вони, фашисти, вбивали діток, старих дідусів і бабусь у Іспанії, а наші солдати воювали там проти них.
Ось чому я, ще раніше привчений до малювання, мовчки (а що гадати: батько ж наказав!) взяв чорного олівця і зобразив на портреті хрест-свастику, як у тих книжечках і газетах, що були в нашій хаті. Кинувши портрета до пічки, мовчки спостерігав. Як він спалахнув відразу з усіх чотирьох кутів, а потім, скоцюрбившись, зібравшись, вибухнув яскравим червоно-білим полум’ям і згорів, розсипавшись чорним попелом.
Виявилось, то був портрет любимого багатьма, в тому числі і моїм татом, маршала Блюхера. Його прізвище я дізнався того ж таки вечора, коли татко згадав його під час розмови з мамою, пояснюючи, чому немає на стіні портрета.
Ось так я, недотепне пацаня, «спалював» маршала Блюхера.
…Згодом, вже під час війни, навчаючись у школі (в евакуації – у селищі Новодєвіч’є, куйбишевської області), в одному з підручників я впізнав отого військового на закресленому чорнилом (щоправда. Не зовсім начорно портреті, а їх у підручнику було тоді закреслено, заплямовано дуже багато.
Отак перепліталась доля малих і дорослих, отакі трагічні курйози вчиняла вона над нами завдяки всевишній волі «вождя всіх народів», «великого вчителя і друга дітей».
* * *
НА ПЕРШОМУ ПОЛЮВАННІ
У пам‘яті спливає, наче жива, незабутня з дитячих літ картина золотого осінньго вечора: піщаний берег на Дніпрі; величезною яскраворожевою кулею повисло над обрієм Сонце, готуючись сховатися у свою нічну домівку; трохи подалі застигли тихі очерета, кущі верболозу, а над ними пурхають качки і ще якісь птахи; палахкотить розведене дідом-рибалкою вогнище, над яким на спеціально розставлених палицях з ріжками висить чорний казан, з котрого смачно пахне риб’ячою юшкою.
Батько, як і решта його товаришів-мисливців, вирішили розпочати полювання на вранішній зорі, а до того наловили риби і тепер займались хто чим: одні смалили цигарки, інші ще й ще раз перевіряли своє мисливське спорядження.
Отоді, допоки Сонце ще не щезло і надворі ще не зовсім смеркло, тато взяв рушницю на плече, а мене за руку і повів трохи далі від вогнища, де на одному з піщаних пагорбів начепив на палицю сухого, круглого, як таріль, коров’ячого коржа. Потім підійшов до мене:
- Ну, синку, хочеш бути мисливцем? Тож повчимося стріляти. Щоб став «ворошилівським стрільцем».
А у батька був на піджаку значок такого «стрільця», котрий, як я чув, вручався за відмінне влучання у мішень. Такі змагання проводились у той час по всій країні на честь маршала Климента Ворошилова і в зв’язку з підготовкою до майбутньої війни, яка здавалась багатьом невідворотною.
Певна річ, я не в змозі був сам натиснути на курок рушниці, встановленої на тринозі з палиць, що теж облаштував татко (ще слабкими були мої пальці – шість років тоді мені минуло). Та батько, націливши рушницю на кружало мішені, закладав у кільце спускового гачка мій палець, а його, в свою чергу, стискав своїм, а потім натискував на курок.
Отак ми трохи, як зараз кажуть, потренувались, а потім тато, похваливши мене за те, що не лякався гримкотливого звуку пострілів і що «влучав» у ціль, повів мене назад до вогнища, де ми повечеряли найсмачнішою у світі юшкою з кашею і молодою цибулею.
Як ви здогадались, вранішнє полювання на дичину я проспав у човні міцним ранковим дитячим сном.
Такою була моя перша і остання участь у полюванні на диких качок (не довелося у майбутньому).
Натомість, мені самому. Як і сотням, тисячам втікачів-подорожників, довелося бути, наче дичина, під прицілом фашистських літаків у серпні й вересні 1941 року, коли вони полювали на нас по усіх дорогах, якими тікали ми, біженці, від фашистської навали.
* * *
СРІБНА РОСА
Найкоротша й найнеприємніше згадка – про епізод, пов’язаний із зруйнуванням церкви, що височіла незадовго перед війною у теперішньому центральному парку Чигирина.
Якось я, гуляючи у неділю по місту (дитсадок був вихідний), пішов до церкви, щоб погратися з хлопчаками коло неї і, як завжди, зайти до середини і помилуватися малюнками, зображеними на стелі і стінах.
Але цього разу натомість церкви побачив лише одні руїни. Все, що залишилось від неї, - це нижня надземна частина стін, а уся верхівка з куполами перетворилась на купу розкиданого навкруги каміння, цегли і порохняви. Ошелешений побаченим, мерщій побіг додому і, розповівши про подію, спитав маму: - Мамцю, чому церкви не стало?
А вона мені на те: - Мовчи, синку. Так треба. Мовчання – золото.
- А що таке золото?
- Те, що на куполах церкви сонцем відбивалось, як на соняшниках пелюстки.
- Так то ж не золото. То срібна роса так блищить на траві і кущах уранці. Я у бабусі в садку бачив.
- От і добре. Хай буде срібна роса. І про це більше не будемо говорити. Домовились?
- Гаразд…А церкву шкода, - мовив, похнюпившись і ледве не плачучи, бо ніяк не міг второпати, що воно трапилось
…Отакою була найстисліша і категорична розмова матері зі мною щодо загибелі чигиринської церкви. А вона ж, як і татко, завжди старалася якомога зрозуміліше дати вичерпну відповідь на будь-які мої запитання. За винятком останнього.
…Згодом на тому місці, де височіла прекрасна церква, спорудили літній кінотеатр.
Що ж, незвідані путі Господні.
Замість коментаря.
Осмисленим, цілеспрямованим, на свій лад, був прямолінійний і несхибний, на його думку, путь єдиного радянського «бога» - Сталіна, котрий будь-якими сатанинськими засобами прагнув щоб то не стало знищити православне християнство, а натомість утвердити раз і назавжди на всенькій землі новітню релігію – міф про комуністичний рай.
Проте, коли на нашу країну невідступно почала насуватися, наче тьма єгипетська, коричнева навала фашистської орди і виникла потреба спрямувати зусилля всіх, без винятку, громадян на захист своєї землі обітованої, вже в перші місяці війни змушений був звернутися за допомогою до церкви та її служителів, фактично відновивши їх діяльність на благо спасіння власної імперії, яку він (фактично – заброда, чужоземець) облудливо й віроломно називав Вітчизною.
Що ж, не вперше й не востаннє будь-які сатрапи, тирани завжди користалися нагодою вкотре одурити людство в ім’я лише своєї мети – остаточно підкорити плебеїв, уникнути найменшої появи в їхніх недолугих, забитих сміттям більшовицької ідеології мізках і риски сумніву у величі всемогутніх, всеосяжних титанів.
* * *
ПЕРЕПРАВА
Йшов другий місяць війни.
Забралось перед переправою багато возів з людьми, людей з ручними візками і без, машини з бійцями. І багато страху.
Всі кричали, штовхались, поспішали. Туди, на той бік понтонного мосту біля пристані Бужин (була така на Дніпрі, нині на дні рукотворного «моря»).
Ледве наша бричка просунулась на міст, налетіли літаки з чорними хрестами на крилах. Фашисти. Посвист куль. Фонтани води по обидві сторони мосту від вибуху бомб.
Звалились з мосту одна, друга і ще чимало возів з кіньми й людей.
У річці б’ють по поверхні води білими, чорними, рижими гривами, передніми ногами, як руками, коні. І кричать і кричать. Кричать і іржуть.
Ну, чому вони кричать так гучно? Адже в цьому шумовищі нічого іншого не чути? Тільки вибухи, свист куль і пронизливий різкий крик коней.
Бо й люди теж там, у річці. Он там, там і там ось. Їх чомусь не чутно. Чому їх не чути? Чи замість них коні кричать. Кричать і раптом зникають.
Потім хтось мені пояснив: люди помирають мовчки.
Отоді й на мене війнуло холодним подихом смерті.
Це трапилось тієї ж ночі після переправи. Єдине, що запам’яталося, це – величезна, довга стайня чи конюшня, як ще по-іншому її називають, де чимало нас, біженців, заночували. Що було далі, то вже мати мені згодом розказала.
А сталося ось що. Уночі – під час нальоту фашистських літаків на переправу – одна з бомб розірвалась біля самої стайні. Багато людей, - казала мати, - загинуло, а мене (ми спали у, як тоді виявилося, більш щасливому, якщо так можна назвати, - найдальшому від місця вибуху кутку) вибуховою хвилею сильно контузило. Думали – не виживу, бо кров тоді пішла з вух і з рота. Та, напрочуд, оклигав, прийшов до тями на третій день.
Видно, не судилось мені тоді відбути в інший, більш сумирний світ, бо ще й досі перебуваю на цьому і топчу допоки землю, про що свідчать і оці мої писання.
Щоправда, дуже шкідливе позначилось на моєму здоров’ї ота контузія: протягом всієї війни і певний час по війні, доки не вилікувався. Ночами мене мучили кошмари. Варто було заснути, як відразу починали видітися в уяві (чи у снах) страшні жахи, мене починало тіпати, мов у пропасниці, від чого з криком просипався. Ця маячні скінчилася завдяки добрим, чутливим лікарям – професіоналам в одному з київських госпіталів, де лікувався щороку по 3-4 місяці аж до 1949 року. Щира їм дяка, хто живий, і пером – пухом добра земля тим, кого вже немає серед нас.
* * *
КРАСИВА МЕДСЕСТРА
В дитячі роки усі тьоті вродливі. Особливо, коли не зобижають. А вона, та медсестра, потім мені здавалась найгарнішою й найдобрішою. Тому, що тоді, в серпні 1941 року – у Харкові – врятувала мене від можливої смерті (так вважали біженці нашого обозу, бо в мене була гостра і. здавалось, безнадійна форма дезинтерії).
Добре, що мама моя знала місце знаходження міської лікарні (була колись у Харкові перед війною, коли там батько мій навчався на якихось курсах), тоді вже – госпіталю, і зуміла знайти там оту медсестру, котра, незважаючи на гарячкову евакуацію шпиталю, зробила мені якийсь укол і дала ліків на дорогу, а сама слідом за військовими частинами відразу ж поїхала з останньою машиною.
Отже, судилося мені й того разу вижити.
* * *
СОНЯШНИКИ
Був початок серпня. Задушливо жаркий. Де на дорогах траплявся асфальт – він плавився під сонцем, і в ньому залишились глибокі колії від візкових коліс.
Дорога безкінечно тягнулась між полів зеленої кукурудзи. Жовтогарячих соняшників. – а останні, здавалось, заполонили все навколо, бо саме цвіли, - та інших невідомих мені насаджень.
Ми їхали на бричці (мама, їздовий, я і ще хтось із дітей) в голові колони біженців (чому попереду – не знаю, можливо, тому що їздовим у нас був надзвичайно міцної статури і високий на зріст чоловік).
У мене очі тоді добрі були – помічали все. І я, самодіяльний спостерігач. Звик уже за всім споглядати і, в першу чергу, за небом.
І ось – летять. Кричу!!!
Люди, залишивши вози й возика, розбіглись мерщій по узбіччю дороги, ховаючись серед соняшників. Я теж.
Біля мене хлопчик моїх років лежить. Зіщулившись. Принишкли. Над нами соняшники з жовто-рижими капелюхами. Прикривають нас. Нас, мабуть, згори не видно.
Чути вибухи і щось – свись, свись – і падають з капелюхів жовті пелюстки, сиплеться зелене листя.
Нарешті, відбомбились фашистські літаки.
Я піднявся з землі, обтрусився.
А хлопчик лежить.
Обличчя і весь він вкритий оранжевими соняховими пелюстками й зеленим листям.
Я його торсаю: - Вставай! Ну, вставай же! Нема літаків!
Він не встає.
Коли це з’явилась моя мама.
Я до неї: - Мамо, мамо! Чому він не встає? Я його кликав, а він не встає. Треба ж їхати!
- Він заснув. – Мовила мама. – Зараз його мамка прийде і розбудить. Підем, розшукаємо її.
…І досі у мене перед очима отой хлопчик, що так міцно спить. А на ньому – соняшникові пелюстки й лапате листя.
* * *
ГРИБИ
Було це під осінь 1942 року в селі Ново-Девіч’єму, Куйбишевської області, де ми знаходились в евакуації (нині село на дні Волзького штучного «моря»).
На майдані в центрі села, біля дерев’яної пожежної каланчі, марширували і займались іншими заняттями солдати, які готувались, як ми чули, незабаром йти на фронт – під Сталінград.
Напередодні пройшов теплий дощ. І я зарані помітив, що на солдатському плацу в деяких місцях з’явились білі капелюшки грибів – дощовиків (а я, родом, звісно, з села українського, - знав, що після дощу в літню і осінню пору подекуди проростають їстівні гриби – дощовики).
Дочекавшись, коли закінчаться навчання солдат, я мерщій кинувся розривати горбочки – пухлини і, - залишені в живих, не розтоптані чобітьми, - гриби збирав за пазуху.
Ой, якою смачною (за вуха не відтягнеш!) була потім грибна з картоплею смаженя, якою нагодувала моя мама вічно напівголодних мене та кількох моїх двоюрідних братів і сестер. На той час з усього Союзу з’їхались до нас розшукані батьком сім’ї моїх рідних дядьків, котрі воювали на фронтах.
…Смачніших грибів більш ніколи мені не довелось куштувати.
* * *
Надрукував:
Світлана Бєляєва
Станіслав Буряченко
ПИСАНКИ
(ескізи минувшини)
ГОРЯТЬ ХЛІБА
Багато страшного й трагічного довелося побачити й пережити під час клятих поневірянь наших на отих нескінченних курних шляхах у перші місяці війни, коли ми, біженці, залишивши рідні домівки, прагнули якомога далі втекти від гарячого подиху війни, прямуючи кудись у невідому й незбагненну далину, де сподівались віднайти, нарешті, хоч якийсь порятунок. І ніде й ніколи в ті дні не було перепочинку.
То фашистські літаки бомбували й розстрілювали з кулеметів довжелезні валки біженців, то, щойно опинившись у якомусь містечкові чи селі, змішені були мерщій знову залишати тимчасовий притулок, бо надходила звістка про наближення німців, які десь прорвались крізь оборонні лаштунки наших військ. І так без кінця і краю.
Але не тільки фашисти допікали нам. Траплялось, що й свої дошкуляли. В одному з сіл (вже поза Україною, бо на рідній козацькій землі подібне не могло трапитись ніколи), де проживали не наші переселенці, ніхто з них не подав і кухля води, не кажучи вже про якийсь наїдок.
Проте, особливо запала в пам’ять одна ніч і наступний за нею ранок. Пересуваючись іноді і вночі, ми якось побачили далеко попереду весь освітлений яскравочервоним сяйвом горизонт. Фашистів у тій стороні начебто не очікувалось, тому ми продовжували рухатись уперед.
А велетенська вогняна заграва, що осявала весь небокрай, поволі наближувалась. Вона неначе охоплювала й саме небо. Потягнуло якимось незнайомим ядучим запахом. На місці, де палахкотів вогонь, валували чорні хмари густого, як смола, диму.
Коли почало розвиднюватись, ми поступово підступали до пожарища. І ось перед нами постало жахливе видовище. Десь за кілометр чи півтора обабіч дороги горіло гігантським смолоскипом вогнище, від якого навіть на такій чималенькій відстані пашіло пекучим жаром полум’я і забивало дихання задушливим димом.
Не зупиняючись, поспіхом, як тільки могли, продовжили просуватись подалі від пожарища.
Залишивши позаду палаюче вогнище, дещо згодом помітили ще двоє чи троє чорних, дихаючих сизим димом згарищ. Кілька сміливців побігли до них, а потім хтось, прибігши назад до біженської валки, повідомив, що то колишні скирти хлібних сухарів. Очевидно, призначались вони для нашої армії, а у зв’язку з наближенням німців були передбачливо спалені за наказом командування.
З харчами у нас, біженців, певна річ, було надзвичайно сутужно. Тому, залишивши на шляху кількох чоловік на сторожі. Більшість з нас чкурнули до найближчої скирти, сподіваючись, що якісь рештки неушкоджених сухарів все ж залишились.
І справді, біля самої землі, коли найхоробріші трохи розгребли пожарище там, де вже не так диміло, збереглися цілі й напівприсмалені, але просякнуті димом сухарі. Згодом, рушивши далі й діставшись найближчого поселення, ми, завчасно розмочивши у воді, їли ті сухарі або ж, додавши якоїсь зелені та овочів, нашвидкуруч варили щось подібне до супу.
…Назавжди вкарбувалось у пам’ять ота ніч і ранок, коли на моїх очах у вогненному полум’ї горів хліб.
…………………………………………………………………………………………………………………………………
Щось подібне за масштабами, але вже у мирний час, приблизно наприкінці літа чи то 1945 чи то 46-го років, - судилося бачити з Кам’яної гори (нині зовуть Богдановою – на честь славнозвісного гетьмана України Богдана Хмельницького) у Чигирині, коли палахкотіли навколишні післяжнивні поля, де спалювали стерню на попіл, щоб удобрити землю під майбутній урожай. Потім, коли вже налагодили вивезення на поля гною і мінеральних добрив, таке масове наземне вогневисько вже не практикувалось.
А чому запам’яталось? Бо з такими ж, як я, хлопчаками ходили споглядати на те видовище, схоже на велетенський фейєрверк.
1995-98 рр.
* * *
Станіслав Буряченко
ПИСАНКИ
(ескізи минувшини)
ЧАЮВАННЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ
Це зараз по телевізору і в газетах займаються балаканиною про особливі японську й китайську процедури приготування чаю, а потім до дурної нудоти приголомшливого процесу його споживання.
Прости господи, не відчуваю нічого, окрім відрази й ніякової усмішки жалю за часом, витраченим дарма учасниками такого чаювання. Очевидно, вони розраховують на безсмертя. Якщо так не цінять дорогі за життя години.
Минулої великої війни, коли зіткнулись лобами два близнюки Сатани – Гітлер і Сталін, - ми, звичайні православні люди, вирядивши на фронти батьків, старших братів і сестер, прагнули, щоб то не стало, - вижити і дочекатись сподіваної перемоги над фашистами. А щоб вижити, ясна річ, треба їсти.
Нашим українським сім’ям, що жили, як і решта біженців, в колі російських хазяїнів доводилося мудрувати, щоб кожного дня прокормити дітей та й самих себе хоч якось.
Мати моя, наприклад, крім роботи вихователькою у яслах-дитсадку, де скупчилась уся тутешня малеча, що робила на полотні вишивки українські (звичайно, на актуальні споконвіку сюжети: козак і козачка біля тину чи біля колодязя, соняшники побіля хати, дует Одарки і Карася з опери «Запорожець за Дунаєм» і ще багато інших тем буденного життя, життя – без війни).
Потім ці вишиванки мати продавала на місцевому ринку. А що ж тут дивного? Завжди і усюди приваблювала людей духовна чистота і щирість сердечна української, воістину православної душі.
На зароблені гроші (тоді – «рубли») купляла якісь харчі на все наше сімейне населення. А нас проживало в одній «избе» десь душ п’ятнадцять, окрім господарки, чоловік якої і двоє синів воювали на фронтах.
Якось матінка моя, вторгувавши за вишивані рушники, купила кружало масло (час був зимній), схоже на теперішні сирні круги, тільки товщиною удвічі чи утричі тонше, а також борошна і цукерок-подушечок.
Протягом тижня ми всі блаженствували. Щовечора кожному штук по десять млинців (по-російські – «блинов»), помащених маслом, а потім, як зараз кажуть, ганяли чаї.
Тут вже парадом керував я особисто. Господарка доручала мені сімейний старовинний мідний самовар десь літрів на п’ятнадцять чи двадцять, а я вже розпалював у ньому деревне вугілля і тріски. Потім роздмухував за допомогою халяви старого чобота вогонь, щоб добре горіло. Коли окріп вже був готовий. Ставили самовара посеред столу і починали чаювання.
Кожному видавалась лише одна цукерка-подушечка, а з нею я, наприклад, випивав окропу чашок шість чи сім (заварка була надзвичайно рідко). Отак начаювавшись, починав робити уроки.
Таким було наше, біженське, чаювання під час війни.
Хай же спробують його усі наші вороги, хоча й їх мені шкода, бо невтямки їм, недотепам, що пісний час для дружньої сім’ї солодший за всілякі марципани.
* * *
Станіслав Буряченко
ПИСАНКИ
(ескізи минувшини)
ПЕРША ЛЮБОВ
Першою моєю вчителькою була Наталія Дмитрівна Пільницька. Надзвичайно гарна. Русява, з синіми-синіми очима, наче васильковий цвіт, з м’якою, майже українською вимовою, хоча була росіянкою. Вона рівнозначно уважно й душевно ставилась до кожного з школяриків, не виділяючи нікого.
Не був винятком і я, хоча допомагав їй по господарству: рубав дрова, розпалював грубку на її квартирі; няньчив її маленького синочка (його батько, як і мої дядьки, був на фронті, зокрема, він – на Сталінградському, про що ми дізнавались з написаних ним листів), щодня бігав до однієї знайомої бабусі купляти для неї і для нашої чималенької сім’ї молока прямо з-під корови, яка у неї, на щастя, була. Чомусь пам’ятаю, що один літр молока коштував незмінно 10 крб. в той час, як буханець хліба цінувався на ринку 100-200 крб.
А чому я няньчив її синочка? Та тому, що взимку ми втратили таку ж, як він, малюсеньку мою двоюрідну сестричку, котра чи хворіла, чи у мамки її – моєї тіточки – не було для неї материнського молока, бо ми ж усі тоді впроголодь існували, - тому й жаль дуже було мені отого маленького хлопчика.
Не знаю, чи помічала вона моє обожнення її, мою дитячу закоханість. Мабуть, відчувала, скоріш за все знала, але, розуміючи дитячі душі, стримано і разом з тим ласкаво, по-материнському ставилась до мене.
Навіть одного разу покарала, поставивши посеред класу до самого дзвінка на перерву за те, що нечемно повівся з дівчинкою – сусідкою по парті, котра під час уроку штовхалась, вертілась, заважаючи слухати вчительку.
Гадаєте – я образився? Аж ніяк. Як ні в чому не бувало – побіг після уроків по молоко, забавляв її малюка, допоки вона звільнилась, а вже потім пішов додому робити уроки.
Після повернення до рідного Чигирина у 1944 році я отримав від неї листа й поштову картку з описом усіх новин з життя нашого класу. А потім життя завертілось, закрутилось і все, на жаль, відійшло в минуле.
Якось риючись в своїх архівах, знайшов я отого листа і написав до села Ново-Дєвіч’є з проханням розшукати адресат. Але у відповідь отримав повідомлення, що територія колишнього райцентру (села Ново- Дєвіч’є) вже опинилася на дні Куйбишевського водосховища і виконати моє прохання немає можливості (хто зна, де поділась документація воєнних часів?!).
От і залишились тільки приємні, найкращі за той тяжкий час воєнної лихоманки спогади, які не зникли з моєї пам’яті і під старість.
* * *
Станіслав Буряченко
ПИСАНКИ
(ескізи минувшини)
НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ
Минуло лише кілька днів мого навчання у першому класі Ново-Дєвіченської школи (в період евакуації) восени 1942 року, як я, прийшовши додому, категорично заявив:
- В школу я більше не піду.
- Що так раптом? – запитала мама.
- Та дражняться. Хохлом називають. І ще й якусь пісеньку співають. – «Хохлушка-несушка, спляши на полушку».
- Не звертай уваги. То все дурниці. Та й ті, хто дражниться, нерозумники.
Та мамині умовляння не вплинули.
Подіяло те, як відреагував татко. Вислухавши мамину розповідь і моє відречення від шкоди, батько мовчки зняв ременя (а той був солдатським – з металевою бляхою – зіркою) і вперше й востаннє в моєму житті ляснув тричі кріпенько по моєму м’якому місцю, а потім повів розважливу розмову (краще б спочатку говорив, ніж шмагати, - подумки сказав я сам собі).
- Не будь, синку, глупаком. Давай здачі тим, хто ображає. А слово хохол – погане слово. Ним при царях українців називали. А ми живемо без царів. Так? І воюємо усі разом проти фашистів – і ми, українці, і росіяни, і грузини. От і роз’ясни тим, хто цього не розуміє. У кожного з них хтось на фронті. Чи не так?
І що ви думаєте?
Наступного дня пішов я до школи.
А незабаром потоваришував з однокласниками. Дехто з них (хто старший за віком був) навіть (так, так!) пропонували навчити курити, проте я відмовився.
Отак без люльки миру ми й порозумілися і подружилися, не зважаючи на національні розбіжності.
* * *
Станіслав Буряченко
ПИСАНКИ
(ескізи минувшини)
ВІДШУМІВ КОМИШ
Лікувався я тоді вперше у Київському шпиталі в 1944 році від наслідків контузії, отриманої під час фашистського бомбардування в 1941 році на переправі через Дніпро, де лежали фронтовики й інші люди, хто постраждав від поранень, різних хвороб і всіляких каліцтв.
Біля мене, на сусідньому ліжкові, знаходився хлопець років 13-14, тобто на 2-3 роки старший за мене. Його сім’ю – батька, матір, троє сестер – розстріляли німці разом з ним у Бабиному Яру. Він, поранений у голову, чудом виповз з Яру і якимись людьми був підібраний і прихований від німців до приходу наших військ.
Щовечора він чомусь співав одну й ту ж пісню «Шумел камыш». Більше я ніколи не чув подібного виконання цієї пісні. Настільки тихо й сумно вона звучала. Особливо того вечора.
Фронтовики завжди мовчки, співчутливо слухали його спів. І якось особливо тихо й якось моторошно було саме того вечора. Фронтовики, мабуть, серцем відчувають іншу душу.
Вранці я прокинувся і, як усі в палаті, побачив завішане простирадлом (на стояках – вішалках) ліжко мого юного сусіди – бабиноярівця (ім’я його не запам’яталось). Незабаром його тіло, навкрите простирадлом, на носилках винесли з палати.
Відшумів комиш…
* * *
Станіслав Буряченко
ПИСАНКИ
(ескізи минувшини)
КУЛЬБАБИ
Подібне може приводитися хіба що уві сні.
У 1944 році до нас, у Ново-Дєвіч’є приїхав присланий батьком провожатий з Чигирина.
Тато в числі наших військових підрозділів (згідно направлення ЦК ВКП(б), як потім я дізнався від нього (звільняв рідне місто від фашистів і з перших днів визволення Чигиринського району став першим секретарем райкому партії.
От батько й прислав по нас товариша по роботі, щоб той супроводжував нашу та інші сім’ї родичів на Батьківщину, тобто на Україну.
Затяжливою і нудною була ота подорож додому. Ешелон з товарними вагонами, у котрих ми їхали, тягнувся залізничними коліями на захід, наче річкова черепаха у грозу: то поповзе трохи, то замре, коли грім торохне, потім знову повзе, але все одно просувається в потрібному їй напрямі.
Отак і наш ешелон чугикав ледве-ледве, але ніхто не ремствував, бо ще точилась війна, ще наші війська продовжували свій нездоланний поступ до лігва лютого фашистського звіра – до Берліна, а тому, в першу чергу, зелений семафор завжди відкривав дорогу військовим ешелонам, а наш вже пропускали при нагоді.
Надворі буяв травень. У міру наближення до України все знайомішим і ріднішим ставало довкілля, все більше з’являлось зелені, а берізки обабіч дороги змінювались на гостроверхі тополі.
І от одного дня, коли в черговий раз наш ешелон зупинився, як я та інші його мешканці (звичайно я, не пасажири, а саме – мешканці), змирившись з своєю подорожньою долею. Виповзли з вагонів і, перш за все, зайнялися приготуванням сякої-такої їжі. Розпалювали вогнища пообіч колії і у казанках готували щось подібне до юшки (кидали у киплячу воду і свіжо зірване листя кропиви, і якісь їстівні корінці, і ще всілякі приправи в додачу до залишків круп чи ще чогось – що у кого в торбах та валізах віднаходилось. Бо щоразу подібний обід на вимушених зупинках готувався гуртом вагонним засобом (хто у вагоні їде, ті – одна сім’я), хоча завжди ділились хто чим міг з ближніми вагонами – сім’ями: всі ж – одна родина, усіх попереду чекає єдина й улюблена Вітчизна – Україна.
А мені у вічі відразу ж, як зупинився ешелон, впало в око віддалене від нас десь за півкілометра (біля роз’їздного будиночка) полум’яножовте багаття розквітлих кульбаб – ознака весни ы близької батьківщини.
Сказавши мамі, я мерщій побіг туди, де палахкотіло соняшниковим цвітом кульбабове поле. Добігши, почав зривати квіти й складати у букети (не собі ж одному, а й усім, хто їхав у нашому вагоні).
Коли це раптом чую гудок паровоза, а слідом за ним якась метушня біля вагонів.
Стривожений таким незвичайним явищем, кинувся бігти до поїзда. А він вже рушив. Я щосили біг, але пуки кульбаб з рук не випускав.
Аж раптом поїзд притишив хід. Мене, захеканого, розгубленого, підхопили з розчахнутих дверей чиїсь руки і затягли всередину.
Як виявилось, наш супроводжуючий повідомив коменданту поїзда, що я відстав, і той зупинив ешелон.
Ніхто тоді й зайвого слова не сказав мені. Навпаки, розуміюче посміхаючись, дякували за квіти. Повіяло ж близьким, рідним повітрям недалекої вже батьківщини.
І першою ознакою цього стало чарівне, жовтогаряче, сонцеподібне суцвіття звичайнісінької, нехитрої рослини – кульбаби.
З того часу, окрім троянд і матіоли – найулюбленіших моїх квітів, найщиріше шаную сааме цвіт кульбаби.
* * *
Станіслав Буряченко
ПИСАНКИ
(ескізи минувшини)
ВІТАЛЬНИЙ ЛИСТ ВОЖДЕВІ
Протягом того, 1949-го року, по всій країні, мов невблаганний смерч, котилася хвиля – епідемія масового писання вітальних листів – адрес «великому вождю пролетаріату всіх країн. «другу й вчителю дітей» - Й.В. Сталіну в зв’язку з його сімдесятиріччям.
А було це осінньої пори. Стояли напрочуд погожі теплі ні – «бабине літо». Після закінчення уроків (а навчились ми в одну зміну) всі вчителі й учні зібрались у дворі школи, де встановили столи і поклали на нього вітального листа – адреси вождеві, який ми малися підписувати.
Вишикували нас у чергу. Я пристроївся за однокласницею Л., в яку ще з четвертого класу був закоханий.
…Жила вона на далекому кутку Чигирина, куди я, незважаючи на «кліматичні умови», майже щодня ходив тоді до неї додому. Ми у її хаті робили разом уроки. Ніхто з її та моїх батьків проти такої дружби не заперечували, а, навпаки, - схвалювали. Взимку ми каталися на лижах біля її двору, на городі. А влітку я носив їй квіти, зірвані у дворі знайомих діда й баби, де колись, у 1944 році, наша сім’я певний час квартирувала.
Шлях мій до її хати пролягав через парк, де частенько сусідні хлопчаки перестрівали мене й закидали грудками й насмішками, подібними до загальновідомих – «жених й невеста, тили-тили, - тесто».
Та я, мов лицар, вірний по Дон-Кіхотськи своїй Дульсинеї (звичайно, крім дитячих книжечок, я вже й про кохання чимало товстих книг прочитав, а серед них і «Дон Кіхот», «Трьох мушкетерів», «Чарівник смарагдового міста»; остання до цього часу – одна з найулюбленіших, як і для всіх дітей. (А я що? Хіба не дитина свого часу?) незворушно простував далі і завжди недоторканим (хай би спробували – з війни навчився здачі давати!) приносив своїй подружці пишні букети квітів.
От і хотів я поставити свій підпис на вітальному листі вождеві відразу ж після неї, хоча вже минулись наша колишня дружба, проте щось мене все ж таки тягло до неї.
Та втрутився однокласник С. (шкода, нема вже його серед нас, а був згодом одним з моїх найліпших друзів). Він чомусь прагнув (не зважаючи на те, що дружив, як ми, однокласники, знали, з іншою дівчинкою) щоб то не стало підписати вітального листа після Л.
Затіяли між собою спірку, штовханину. Задираючись. Відійшли на інший бік школи і почали турсати один одного, наче задерикуваті півники.
Зібралось навколо нас кілька цікавих хлопців – спостерігачів, підбурюючи нас до бійки.
Та я, раптом збагнувши якусь недоречність і кумедність у тому, що відбувалось, а скоріш за все тому, що тоді ходив у шкільних активістах. – відступив і пішов з товаришем – сусідом додому, мовчки озирнувшись кілька разів. Та нас ніхто не переслідував.
…Так я й не підписав того разу вітального листа – адреси вождеві, за чим надзвичайно шкодував, начебто це було надзвичайно значущим, неповторним явищем життя.
Що ж, усі ми були в полоні свого часу.
* * *
Станіслав Буряченко
ПИСАНКИ
(ескізи минувшини)
КРАМОЛЬНИЙ ФОТОЗНІМОК
Досі дивуюся, як насмілились я і два моїх двоюрідних брати (один – ще школяр, а другий – вже морський старшина другої статті), недолугі із університетських студентів не визнавали такого звання у флоті, бо не петрали в цьому аж нічого) зфотографувались щойно навесні 1950-го року після першотравневих урочистостей в досить несподіваній експозиції на фоні Карла Маркса, Фрідріха Енгельса, Леніна і Йосифа Віссаріоновича Сталіна та ще й на святковій трибуні, котра завжди була святинею для більшовиків.
Що недавно завершились всенародні й майже всесвітні торжества в зв’язку з сімдесятиріччям великого вождя міжнародного пролетаріату, мудрого керманича першої в світі країни соціалізму. Батька, вчителя і друга дітей Йосифа Віссаріоновича Сталіна.
І треба ж було саме нам у той час наважитись на такий ризикований вчинок, за котрий всі ми, троє, могли б добряче поплатитись, бо за менші провини в такому ракурсі тоді запроторювали до тюрем і таборів мінімум на 5 років.
Мені згодом пояснили колишні політв’язні, що за такі «дурниці», як документальний фотознімок з паплюженням високих імен належать дещо довші строки, аж до присуду «трійки» чи «п’ятірки» «ОС», тобто карної команди особливого призначення, тобто – розстріл за зраду революції.
…Тож погляньте на цей знімок і самі оцініть його тодішню політичну вартість і нашу, недоуків, глупісь.
Можна тільки сказати:
- Ну і ну!
1997-98 рр.
* * *
Станіслав Буряченко
ПИСАНКИ
(ескізи минувшини)
ГОЛЕ СЕЛО
Під час чергової журналістської практики влітку 1956 року в редакції обласної газети «Дніпровська правда» (м. Дніпропетровськ) мені часто доводилося бувати у відрядженнях по селах області. Між іншим, побував і у тій трактирній бригаді, де до війни знімався відомий найширшому загалу глядачів чудовий комедійний кінофільм «Трактористи» з неповторними акторами Алейніковим і Крючковим.
Та врізався у пам’ять інший епізод. Це трапилось в одному з сіл, найменування якого, на жаль, не збереглося у моїй пам’яті. Пощастило мені познайомитися з одним старезним, але кріпким ще дідусем, котрий пережив і розкулачення, і колективізацію, і війну, і голод, і всі інші біди – горювання сталінської епохи.
Перше, що спитав його, коли познайомились: - Чому ваше слово таке голе?
І справді. Біля хат зовсім не було таких обов’язкових на Україні розкішних садів з пишними крислатими яблунями, високими грушами й горіхами, густими заростями малинників та інших представників плодо-ягідної флори. Лише подекуди понад шляхом височіли поодинокі тополі та акації.
Дідусь. Відчувши, мабуть, у мені співзвучну, співчутливу душу щирого українця, розповів історію свого життя і односельців, історію, котра схожа була на те, що скоїлося з сотнями й сотнями українських сіл.
- Ви ще молодий, - почав свою сповідь дід, - і не взнали того. Що ми на своїй шкірі перенесли. А було, не приведи господи знову, таке, що ліпше було б і не бачити. Які були заробітки? У колгоспі на палички – трудодні натурою платили і то не завжди. У колгоспі на палички - трудодні натурою платили і то не завжди. Та й видавали зерна – як кіт наплакав. А жити ж треба. Трохи городина, садки виручали. Як-ніяк свій овоч, картопелька, цибулинка, яблучко чи грушка. Та й це обрізали податками. За кожну деревину чи часничину, за кожнісінький кущик – плати. Або ж не саджай чи зрубуй. От і зрубували. Так і пропали, завіялись з вітром наші садочки – геть викорчували й попалися взимку в печах: лісів поблизу нема. Отож і голе, як ви оце сказали, тепер наше село. Трохи зараз полегшало, як Сталіна не стало. А як буде далі – поживемо, побачимо.
Ось наші хлопці й дівчата утнули недавно таку-собі пісеньку. Послухай.
І дідусь, котрий у юності, мабуть, як і кожен потомствений українець, мав гарний голос, проспівав частівки, які співались у їхньому селі.
Шкода, але я нічого тоді не занотував до свого записника, аби не пригасити такою «офіційщиною» щиросердну відвертість співрозмовника.
Запам’ятались лише чотири рядки досить таки дошкульних частівок:
Ой, спасибі, Маленкову,
Що дозволив мать корову.
А Сталін в труні лежить
І козу за хвіст держить.
Хто інший, окрім нашого такого вразливого, думаючого й гострого на язик народу, міг сотворити подібні співанки?
Єй же право, ніхто.
* * *
Станіслав Буряченко
ПИСАНКИ
(ескізи минувшини)
НА ПАСОВИСЬКУ НЕБА
А що?
Хіба ви ніколи не пасли корів на небесах, що над нами розкошують?
Та не навіжений я.
Згадайте хоча б дитинство, свої марення наяву і уві сні і переконайтесь, що я не брешу.
Тоді я пас череду колгоспних корів на лугах біля Тясмину. Де колись, у давнину, протікав сам Дніпро – Славута. Батько, хоч великим був начальником у районі, перед кожними шкільними канікулами, - байдуже, зимовими чи літніми, - наказував мені не байдикувати, а ділом займатися, заробляючи хліб.
Узимку у колгоспі мені стало до вподоби доглядати коней, а влітку – пасти колгоспну череду.
І от одного разу, десь опівдні, коли, притомлені липневою спекою, корови (а у мене було їх рівно п’ятдесят) повлягалися на траву відпочити й ремигали мовчки. Пускаючи з губ зеленотравну жувачку, я теж, втішений їх заспокоєнням, улігся, розкинувши руки, проти неба на конюшиній плащаниці пасовиська і мрійливо спостерігав за плинучими угорі пухнастобілими каравелами хмарок.
І…раптом мене підхопило. Відігравши від землі, понесло угору, туди, до хмарок, у просторінь неба. І я, не відчуваючи свого тіла, незрозуміло чому, - бачу самого себе лежачим унизу посеред корів на широкому зеленому лузі. І чомусь мені так болісно шкода стало. Що я лечу кудись і залишаю себе таким одиноким сиротою на землі, що якимсь чином зумів, крутнувшись, піднятися і, налапавши пастушого батога, хльоснув ним, пробудившись від марення.
А корови тільки поглянули у мій бік, немов кажучи:
- Ти що, здурів? Дай відпочити.
Отой плин у небесах незабутній й досі. Аж моторошно стає, коли пригадую ті хвилини, протягом яких так побоявся навіки відірватися від землі і ніколи не повернутися до неї.
* * *
Станіслав Буряченко
ПИСАНКИ
(ескізи минувшини)
ЯК Я ЛЕДВЕ НЕ ПОЗНАЙОМИВСЯ З ОСТАПОМ ВИШНЕЮ */
Зізнаюсь, з Остапом Вишнею трохи був знайомий. Не через дорогу навприсядки, а через звичайну драбину. Сільську, дерев’яну, Чигиринську. Мати на ній хату з вулиці мазала, а я у дворі глину замішував. А Остап Вишня повз хату подумки йшов (після війни він часто гостював у родичів чигиринських).
І треба ж було отій драбині саме в цей момент зламатись, а з нею й матір на землю впасти зібралась. Добре, що Остап Вишня відхопив. І, певна річ, вимушений був за це сам віддячувати. Наступного дня виступав перед дошкільнятами у дитсадку. Де моя мати тоді, у п’ятдесяті роки, завідуючою була (вона ще задовго до війни Остапа Вишню знала, ще до його відлучення від вільного життя).
А що дивуватись? Остап Вишня шанував людей, а особливо малечу.
До цього часу шкодую, що не насмілився тоді з ним особисто познайомитись. Та мабуть, і зараз, якби він оце поряд проходив, теж не відразу наважився б. Бо він – справжній поет, недосяжний, як сатирик і гуморист. І взірець для багатьох. В усьому. І завжди.
*/ Заочно вперше познайомився з Остапом Вишнею у 1946-му оці, коли прочитав одну його невеличку довоєнну збірочку сатири й гумору з періоду колективізації (чудом збереглась у одного з родичів у селі Головківка, Чигиринського району. І це незважаючи на загрозу бути запротореним до тюрми чи таборів лише за одне зберігання забороненої на той час книжечки).
Пригадую, крім дошкульних замальовок про колективізацію, про бюрократію радянську. Було кілька насмішкуватих мушкетерських випадів щодо сучасних так званих служителів Парнасу, котрі вважали себе ледве не ліпшими за Шевченка чи Пушкіна. Особливо ж дісталося від нього Павлові Тичині, тодішньому заядлому апологету і прославителю більшовицької партії.
Шкода, але в деталях не пам’ятаю тієї нищівної Остапової «усмішки», котра мені й досі не зустрічалась в опублікованих вже у наш час його творах.
А вдруге довелося (теж заочно) взнати Остапа Вишню як людину навесні 1956 року, коли мій однокурсник по факультету журналістики Київського університету імені Т.Г. Шевченка, а нині відомий за межами України поет Василь Симоненко, розповів мені про урочистий вечір на честь 70-річчя з дня народження письменника, котрий відбувся на якомусь зібранні громадськості столиці.
Як оповідав В.Симоненко, Остап Вишня, завершуючи свій виступ перед аудиторією, сказав: «Спасибі за все партії і…Сталіну, а мені є йому за що дякувати» (тобто за десять років поневірянь поза людьми й літературою).
Тут (за словами В.Симоненка) весь зал принишк. Дехто навіть голови пригнув, а решта мимоволі поглянули на вхідні двері і, мабуть, подумали з’єдно: «Ось зараз зайдуть і знову заховають Остапа туди, звідки випустили».
Ще не зникла на той час стара звичка озиратись. Та й не дивно, адже лише недавно було ознайомлено людність із листом ЦК КПРС про культ особи Сталіна і тому багато хто ще не призвичаївся до такої несподіваної для них оцінки діяльності колишнього «вождя і генія всесвітнього пролетаріату».
…………………………………………………………………………………………….
Надруковано:
Бєляєва Світлана Станіславівна
Черкасский журналист С. Буряченко о военном детств
© Copyright: Станислав Буряченко, 2012
Свидетельство о публикации №112070707809
Свидетельство о публикации №112070707809
Рецензии