Козаки та смерть

(українська народна казка)

Сонце високо підбилось,
Розкалило білий світ
Козакам двом так судилось
Волоктися без чобіт.

А земля ж,  як та пательня–
Розпеклася, хоч стрибай.
Ніби кара їм пекельна.
Де в степу шукати рай?

Добре трапивсь дуб крислатий,
Їх від сонця прихистив:
Холодочок мав багатий,
Козаків туди пустив.

В руки взяв один бандуру,
Другий слуха та куня.
Де ж у біса та культура,
Коли сон наздоганя.

Раптом той, що з інструментом,
Так чогось розхвилювавсь,
Щось забігав і, моментом,
Аж за дерево сховавсь.

Другий очі продирає,
Придивився – хай їй грець –
Смерть з косою сновигає
Через поле навпростець.

Бандурист увесь трясеться:
- Братику, Біда іде.
Ну , а той тільки сміється:
- Де ж подінешся? – Ніде!

- Та вона ж нас постинає,
Треба швидше утікать.
- Зло козак не оминає
Спробуєм його здолать.


Ще ж і спека он чортяча,
Як тут швидко підбіжиш?
Та й вона нас он вже бачить,
Грай, козаче, чом мовчиш?

Раз нас мати породила,
Значить раз і помирать.
- Так, то й так, збираймо сили,
Будем нечисть воювать!

Підійшла  Кістлява й стала,
Ще й обперлась на косу.
- Добре що я вас спіткала,
Зараз голови знесу!!!

Годі вам вже волоцюги
По білУ-світУ гулять,
Я вам зараз, ледацюги,
Покажу розкошувать!

Мед-вино та пиво пити
У шовкових жупанах!?
Треба з світу вас ізжити –
Вам кипіти в казанах!

- На те твоя сила й воля –
Каже їй один козак.
Раз така вже наша доля,
То тоді хай буде так:

Прошу, милостива пані,
Хоч бажання вдовольнить:
Перед смертю дуже хочу
Трохи люльки покурить!

- Ну, коли ти шанобливо
Панею мене зовеш,
То кури вже, тільки живо,
А пізніше трохи вмреш.

Козак люльку свою жваво,
Взяв та зразу й  закурив,
Та поглянув так лукаво:
Чи добряче начадив?

Скалозуба так скривилась,
Мов би сильно обпеклась,
Потім трохи розгубилась,
Та сказати спромоглась:

- Це ж таку гидоту смалиш?
Що за запахи страшні?
- Так. Цю погань не похвалиш –
Так вже сужено мені.

Як розвіявсь  дим довкола
Та, з косою,  – за своє:
Не куритиму ніколи,
Ну, а вас зітну, як є!

Другий козак позирає,
Посміхається у вус.
А Кістлява не вгаває:
- І за тебе я візьмусь.

- Стривай пані милостива,
Й мені ж пільгу дай одну:
Дуже хочу з того дива –
Понюхати тютюну!

- Я сьогодні чогось добра,
Нюхай вже, поки живеш,
І не будь такий хоробрий,
Прийде час – і ти помреш!

Вийняв той козак ріжечка,
Взяв понюшку – що ж робить?
Де б найти такі словечка,
Щоб Кістляву обдурить.

Нюхнув раз, нюхнув і двічі,
Крекнув, бо тютюн міцний,
Чхнув він Смерті прямо ввічі.
Та спитала: - Що, смачний?

- Як кому – козак промовив.
- Скуштувати не даси?
-Де б же я тобі відмовив,
Тільки більше не проси.

Як  нюхнула Смерть табаки,
Та як чхати почала,
Аж косу свою, бідака
Загубила, ледь знайшла.

- Цур йому, яке погане,
Ще поганіше, як дим.
На таке хто сам пристане?
Як живеш з паскудством цим?

- Отак, бачиш, - козак каже, -
Терплю муку цілий вік.
Насилка, мабуть, це вража,
Я нещасний чоловік.

- А раз так, собачі діти,
Міру вам даю таку:
Тобі до ста літ курити,
А ти нюхай табаку!

То не штука – зразу вмерти,
Не дурна ж я вас стинать!
От змогла вам носа втерти:
Чхать! Курить! І ще раз чхать!

І пішла від них Кістлява,
Реготала з їхніх бід.
Козаки ж тільки лукаво
Їй дивилися услід..