Благословенне Любицьке

Благословенне Любицьке, далеких літ поклон,
 Я вийду в поле зоране, де синь поеми пише.
 А там, за лісосмугою, – Гуляйпільський район,
 А там, за диво-кленами – степів зелена тиша.

 На кобзі причарованій лукава далина
 Заграла дивну музику, що пахне вишень цвітом.
 Пампушка сонця кислого з-за хмарки вирина,
 Засліплено палаючи магічним хризолітом.

 Промчав із диким реготом князь-вечір, як тарпан,
 А ніч косою русою лягла на спраглі плечі.
 Дрижить далекий Місяць – неприкаяний тюльпан
 І ллє на сонні трави золотисту кровотечу.

 Ех, сісти б сірим жайвором у груші на крилі,
 І міцно обіймаючи гілля жилаві руки,
 Вбирати по краплиночці енергію землі
 Під рев зірок, що падають, і серця перестуки.

 Цей сік глибин прабатьківських крізь роки пронесу,
 Він завжди повертатиме в ті весни хлібосольні,
 Де з маків, наче з келихів, цілющу пив росу
 І явору столітньому молився, мов іконі.

 Благословенне Любицьке,
 Махновщино моя,
 Ти вічне і нев’януче, прозоре і далеке.
 Крізь грім, дощі та вітер знов іду до тебе я,
 Твій син занепокоєний, самотній твій лелека!