Любовная лирика украинский и русский языки

CТАНІСЛАВ БУРЯЧЕНКО

РОЗДІЛ "КЛЕН МОГО КОХАННЯ"
(лірика)
З ПОЕТИЧНОГО ЗБІРНИКА "ЗЕМНІ ДОЛОНІ"

Дружині Валентині –
з любов’ю.
                У МРІЯХ-СНАХ...

У мріях – снах
                я багатьох жінок
                кохав,
Та Бог подарував
                лише єдину –
                ВАЛЕНТИНУ.
                -«-
СВІТОТВОРЕННЯ
(диптих)

ДВІ ЗІРКИ.
Серед міріаду зірок
Дві зірки існували
Десь окремо
Довгий, довгий,
Дуже довгий час,
Хоча для часу самого
Це й непомітно,
Для зірок теж…
Та трапилось, що якось
Ці зірки, наблизившись,
Торкнулись одна одної.
І стався вибух,
Новий виник світ:
Із тих двох зірок
Народився.
Звершилось
Таїнство велике
Усього сутнього,
Що породжує життя,
Що проявляється
В малому й титанічному
До безкінечності,
Що вічне і безмежне,
Як матерія,
З якої виникає все
І повертається
В її ж обійми
У круговерті
Простору і часу.
              -«-
Я І ТИ.

Блукали нарізно
Довго-довго два світи:
Я і ти.
Та в день один
Незнайома тривога
В душі з’явилась,
В обох поселилась.
То я і ти
Зустрілись обличчям,
Й забились незвично
Серця два,
З’єднані в одне.
Зникли слова,
Щастя земне
Заколосилось…
І народились
Два нових світи:
Наші діти.
Продовжилась
Нитка життя,
Майбутнє
З’єднала з минулим.
Твориться
Диво буття,
Серця щоб людей
Не поснули.
                -«-
КЛЕН МОГО КОХАННЯ.

Розсипає клен багряне листя,
Струшує його в земні долоні.
Розгубила осінь все намисто,
Що вкрашало весну
В дні, кохання повні.

                Клен мого кохання,
                Не лякайся вітру,
                Не лякайся вітру,
                Листя не губи.
                Хай завжди весніє
                Все, як на світанні.
                Серце моє, вічно,
                Молодо люби.

Журавлі у вирій відлетіли.
Посріблила осінь мої скроні.
Та живі, живі кохання крила.
Їм ще рано падать
У земні долоні.

                Клен мого кохання,
                Не лякайся вітру,
                Не лякайся вітру,
                Листя не губи.
                Хай завжди весніє
                Все, як на світанні.
                Серце моє, вічно,
                Молодо люби.
                -«-
ВЕРБИ.

На небосхилі виграють зірниці.
На землю день натомлений приліг.
Понад рікою верби – юнь- дівиці
Стоять, розплівши коси аж до ніг.

Пишаються, всміхаючись до кленів,
Хлюпочуться у водах річкових,
У коси їх закоханий мрійливо
Сам місяць залицяється до них.
                -«-
КРІЗЬ РОКИ…

У ці дні, і сонячні й затишні,
Квітів назбираю запашних.
І тобі, подруго моя ніжна,
З ними зорі подарую весняні.
З новою весною тебе, мила.
Хай збіга з роками у Дніпрі вода,
Та душею ти щоб не старіла,
Щоб завжди була красива й молода.
Промайнуть роки, вишневим цвітом
Всю покриють голову твою.
Та у серці завжди будуть квітнуть
Зорі весняні й довічне «я люблю».
Житиме воно у наших дітях,
У внучатах проростатиме, як хміль.
Крізь роки, незміряні століття
Нашої весни полине зелен-листя
І кохання пелюсткова заметіль.
                -«-
Одягають берези весняні обнови.
Розплітає верба над рікою косу.
Кожен вечір чекаю тебе, чорноброва,
Кожен вечір твою виглядаю красу.

Зорять з неба зірки, як дзвіночки конвалій,
Щось шепочуть здаля, співчувають мені.
Місяць, теж сам – один, заховавсь у захмар’ї.
Відспівав соловейко весільні пісні.

Із якої планети чекать тебе, мила?
У якому живеш ти далекім краю?
А чи, може, когось уже іншого стріла
І для вас соловей співа пісню свою?
                -«-
                НЕ СУМУЙ, ДІВЧИНО.

Не сумуй, дівчино, що зима надворі,
Що поїхав милий у далекий край,
Що за сірі хмари заховались зорі…
Не сумуй, дівчино, і облиш відчай.

Не сумуй, дівчино, відшумлять віхоли,
Відлетить на північ зимній вітродуй.
Знов зазеленіють і сади і поле.
Не сумуй, дівчино, не сумуй.

Не сумуй, дівчино, разом із весною
Знову забуяє сонцеграй,
Знову буде милий із тобою.
Не сумуй, дівчино, вір, чекай.

Не сумуй, дівчино, в полі неозорім
Будете збирати разом урожай.
У ясному небі запалають зорі.
Усміхнись, дівчино, квітни в серці май.

Лиш вір любові й милого кохай.
                -«-
                ФІАЛКОВІ НОЧІ.

Фіалкові ночі, черемховий цвіт.
Ой, очі дівочі, ви дайте одвіт:
- Чи я дорогий вам, чи, може, чужий
І нині для вас вже миліший другий?

Пісні про кохання тобі лиш співав.
Єдину у світі тебе покохав.
Невже все забуто, не вернеться знов:
Фіалкові ночі і наша любов?

Славутича хвиля на берег спада.
Сліди, де ходили, зрівняла вода.
Лише соловейко, як завжди, співа
Та тихо від вітру шепоче трава.
                -«-
                ВДРУГЕ ВИШНІ ЗАЦВІЛИ.

На диво теплі і затишні
Дні осені в той рік були.
Весни не дочекавшись, вишні
Від того вдруге зацвіли.

Неначе синя вись небесна
Лилась тоді з твоїх очей…
І я повірив: другі весни
Бувають також і в людей.

Тебе зустрів і народився
В душі п’янкий, тривожний май.
Чомусь він трохи забарився.
Та не біда: весну стрічай.

Люблю тебе, люблю, царівно,
Лебідко ніжная моя.
Яка ти трепетна й чарівна,
Вечірня пісня солов’я.
                -«-
                ЛІТНІ СНИ.

Завмерли яблуні в саду
До нової весни.
І сняться їм серед зими
Солодкі літні сни.

Завмерли яблуні в саду,
Завмерли яблуні в саду,
Їм сняться літні сни.

Я на побачення іду
Крізь сніг рясний.
Для нас обох серед зими
Буяє цвіт весни.

Я на побачення іду,
Я на побачення іду.
У серпні хміль весни.

Нехай цвіт яблунь облетів.
Лютує хай зима.
За нас обох серед зими
Щасливіших нема.

Нехай цвіт яблунь облетів,
Нехай цвіт яблунь облетів.
Для нас зими нема.

Нехай цвіт яблунь облетів,
Нехай цвіт яблунь облетів.
За нас щасливіших нема.
                -«-
ОСТАННЯ ПОДОРОЖ ОДІССЕЯ.
(з міфологічних сюжетів)

У Одіссея була одна ідея:
Щоб Пенелопа діждалась Одіссея.
І Одіссей крізь ворогів сум’яття
Діждався все ж таки свойого щастя –
                додому повернувсь.
Й від гніву ледь не захлинувсь,
Бо женихів у Пенелопи
Побільше, ніж в красуні у Європи.
Та Одіссей здолав їх –
                був на це мастак!
Бо Пенелопа – вірная дружина:
Після боїв помасажує спину,
Після трудів дорожніх –
                ось гамак.
Отак!
І більше мандрувати –
               аж ніяк!
                ***
На цьому і скінчилась епопея
Славетного героя Одіссея.
                -«-
         ЧОМ СУМУЄШ ТИ, КОЗАЧЕ?

Чом сумуєш ти, козаче?
І журишся, друже?
Чому з нами не співаєш:
«Ой, не шуми, луже?»

А чи, може, козаченьку,
По домівці тужиш?
Чи медовуха слабенька?
Чом мовчиш ти, друже?

- Я і ладен би співати,
Та чорнії брови
Не дають ні жить, ні спати,
Як шум по діброві.

Хоч і ростом невеличка,
Та гарна на вроду.
Коло неї парубоцтва
Забагато бродить.

А якщо такий знайдеться,
Що її спокусить
І до шлюбу, як ведеться,
Стати з ним примусить?

- Та кинь, друже, горювати.
Бери ось чарчину.
Якщо дівчина зрадлива,
Чом за неї гинуть?

А якщо довіку вірна
Й за тобою тужить,
То для чого сумувати
Без причини, друже?

- Нумо, браття,
Наливайте
Та й повнії чари,
Щоб ніколи поміж нами
Не точились чвари.

Щоб дівчата нас кохали,
Й матінка діждалась,
Щоб доріженька стрілою
Перед нами слалась.

А щоб вражену погану
Наш народ подужав, -
Вип’єм, браття, й заспіваєм:
«Ой, не шуми, луже».
               -«-
            Я НЕ УНЫВАЮ.

Я доверчив, может быть,
                может быть,
                может быть.
Пусть тобою позабыт,
                позабыт,
  позабыт.
Но не унываю,
потому что знаю:
будет солнце или град,
                или град,
                или град,
Вновь влюблюсь я невпопад,
                невпопад,
                невпопад.
Но не унываю,
потому что знаю:
вновь она уйдет с другим,
                вновь с другим,
                вновь с другим.
Но не драться, право, с ним,
                право, с ним,
                право, с ним.
Я не унываю,
потому что знаю:
пролетят и град и вьюга,
                град и вьюга,
                град и вьюга.
Повстречаю в жизни друга,
                в жизни друга,
                в жизни друга.
И не унываю.
Твердо это знаю.
                Да! Знаю!
                -«-
                Це диво можна побачити
                справа при дорозі на село
                Будище, Черкаського району.

                ДУБ І ВЕРБА.

Яка біда чи радість поєднала
Вербу звичайну із могутнім дубом?
Зрослись вони щільніше від металу.
Одне коріння живить їх, не губить.

Усіх вражає єдність ця незвична,
Ця рідкісна в природі дивина.
Тут обійшлось без рук людей практичних.
Творцем стихійним стала глушина.

Їх водночас знесло на землю вітром –
Округлий жолудь і пухнаста сім’я.
П’ялись разом крізь темряву до світла.
З’єднало це їх, як людей довір’я.

З міцного кореня – міцна й порода:
Верхівками, бач, піднеслись над гаєм.
Так між людей: вино кохання бродить
У двох серцях, а в дітях – сонцем грає.
                -«-
                ОЙ, НЕ ХОДИ, ГРИЦЮ…
                (частівки на сучасний лад)

Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці.
Наречену там зґвалтують, а тобі – по пиці.
Можуть навіть з карабіну розпанахать груди.
То ж гуртуймося, братове,
                бо ще гірше буде.
Любий друже, дуроломом не скакай у гречку.
Ті «грайливі» - не для тебе,
                з виду лиш овечки.
З їх приязні лиш одержиш усілякі біди.
В подарунок наостанку
                ще й кавалок СНІДУ.
Бережися, любий Грицю, не випробуй долю.
Життя вибриків не любить, як пташка – неволю.
Хочеш жити і любитись, як нормальні люди,
Бережи свою кохану і щасливим будеш.
                -«-
                ЛЮБОВ – КАЛИНА.
                (з народних мотивів)

Раніш співали: прощай, дівчино,
Іду я внайми, навік загину.
Тепер калина на волі сяє.
І нас ніхто вже не роз’єднає.

Раніш жили всі з сльозами й страхом.
Тепер йдемо ми та й вільним шляхом.
Зійшлися стежки в одну стежину.
Розквітла наша любов – калина.

Нас не страхає лихая доля.
У краї ріднім – довічна воля.
У світі цьому на радість людям,
Як голуби, ми щасливі будем.

Ой, добрі люди, живіть здорові,
У щасті, мирі і у любові.
Ви пийте щастя з повної чаші.
До зір злетять хай нащадки ваші.
І там, між зірок, в трудну хвилину
Хай сяє щастям любов – калина.
                -«-
ПОЕМА ПРО ЗАГУБЛЕНЕ КОХАННЯ
або ж
РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТА
наприкінці ХХ-го сторіччя.
               (жарт)

Жаліється пес Ромео
                самочці Джульєтті:
- От начальства розвелося!
                І всі – без кебети.
Тільки-но концерт влаштую
                для тебе, Джульєтто,
Як вони мені – намордник.
                Нема в них кебети.
А я, люба моя, мила,
                так тебе кохаю.
Мрію: разом із тобою
                цуценят замаєм.
Чула, люба моя, сяйна,
                як гарно співаю.
А у тих, вже не мохнатих,
                голос мій щезає.
Я задумав авантюру.
                Щоб тебе все ж мати,
Скорчу з себе психа – дурку,
                щоб вигнали з хати.
І ми матимем на волі
                досхочу кохання…
Та у відповідь почулось
                лиш гірке зітхання:
- Любий, милий, незабутній,
              соколе мій ясний.
Я ж не можу, така гарна,
                без розкошів.
                Ясно?
Мене холять і леліють.
Кормлять лиш смачним.
Тож розлука лиш нам зріє,
                двом нам, необачним.
                ***
Розлучилися навічно
                Джульєтта й Ромео.
Я упевнився в цім «лічно»:
                Їздять по Римеях.
По усіх Європах й далі
                відмітки зробили:
- БУВ РОМЕО ТУТ
- ДЖУЛЬЄТТА.
… А любов…
                а – а – а…
                любов згубили.
Чи мораль якась тут буде?
Як же без моралі?
Та яка мораль,
                СОБАЧКИ Й ЛЮДИ?
                ЧИМЧИКУЙТЕ ДАЛІ!
                -«-
                ОЙ, КАЗАЛА  БАБА ДІДУ.
                (почуто й записано у 1987 році)

Ой, казала баба діду: - Я в Америку поїду,
З Америки у Корею, зоставайся, дуралею.
А дід бабу вговоряє, в Америку не пускає.
Баба діда не слухала, взяла торбу й почухала.
Приїжджає до Гребінки, аж порвалися ботінки.
Приїхала до Києва, харчі з торби всі виїла.
Приїхала до границі, зосталася без спідниці.
Сюди – туди озирнулась, і до діда повернулась.
- Що ж то, діду, за кубіда
                на печі сидить роздута?
- Ой, то ж бабка. Не кубіда.
Ой, то ж моя люба – мила.
З Америки придибала,
                вареничків наварила.
Тепер сидить та й думає.
Хай господь їй помагає.
                ***
Отож, бабки, не казіться,
                одного діда держиться.
Варіть дідам вареники,
                не шукайте Америки.
                -«-

               ЗАСТЫЛ КАМЫШ...

Застыл камыш, не шелохнется.
Спокоен он: день вновь грядет.
Века пройдут и так же к хлопцу
Своя любимая придет.

Придет. Он милой скажет что-то,
Быть может, так же, как и мы.
Плетутся жизнью любви соты
Покрепче смерти и тюрьмы.
                1955 г.


                -«-