Сказки для детей на украинском языке

Казки для дітей від черкащанина
Станіслава Буряченка
Ці казки з книжки Станіслава Буряченка "Маринчині оповідки" (вірші, казки, загадки)

ЇЖАЧИНА СІМ’Я

Учора, коли Сонечко тільки-но почало опускатися з неба до своєї хатинки, щоб послухати вечірні пісеньки (а воно, Сонечко, надзвичайно любить слухати пісеньки, які йому щовечора наспівує братик Місяць), коли-но побачимо серед трави на лісовій галявині їжачка сіренького з настовбурченими голочками, який чомусь плакав.
Сонечко й питає його: - А чому ти, їжачок, плачеш?
А той відповідає: - Я – їжачиха-мама. А плачу тому, що загубились мої діточки-їжачки, а вже пізня пора і час вже додому.
- Скільки ж їх у тебе? – запитує Сонечко.
                Їжачиха-мама на те й каже:
- Та не знаю – скільки. А полічити спробую. Один – отакий, другий – трохи менший, третій – отакенький, четвертий – отакісінький. А ще один – зовсім малесенький. Та ще дві донечки. Одна – малюсінька, друга – мацюпусінька.
- Гаразд, - мовило Сонечко, - Я поки що не стану відпочивати. Трішки зачекаю, посвічу тобі, мамо-їжачихо, допоки розшукаєш малят.
Зраділа мама-їжачиха, подякувала Сонечку за його ласку та поміж деревами й кущами чкурнула, як тільки могла своїми маленькими, легенькими ніжками, і гукає:
- А де ви, діточки? Дітки, де ви? А-у-у! Час вже додому! А-у-у! Коли це хтось відгукнувся:
- А я ось тут! Грибочка знайшов! – Це старшенький-отакий.
- І у мене грибочок, та не можу дотягти, бо завеликий, - це озвався їжачок-отакенький.
- Та це не біда. Гуртом додому доправимо, - заспокоїла мама.
Коли це озивається ще один-трохи менший: - А у мене ягідка-малинка червоненька.
- От і добре, синочку. Йди до гурту, до купочки. А де ж меншенькі?
Аж ось чути голосочок, як дзвіночок: - А я ось тутечки! У мене горішок маленький, легенький. Дідусю у подарунок, - почувся голосок четвертого їжачка – отакісінького.
- Ой, молодчик ти, хлопчик. Йди-но сюди!
- А я мамці в подарунок несу ягідку-красу синю ожинку, - це озвався п’ятий - зовсім малесенький.
- Дякую тобі, мізинчику милий. А де ж це забарились наші донечки-сестрички, малі витівнички?
Раптом десь поряд щось зашурхотіло, зашелестіло поміж трав, наче мишенята. Що ж там таке? А то двійко їжачат отут за мить: - Ми, дівчатка-малятка, принесли мамці й таткові ось ці чудові квіточки. Ось ці маленькі пелюстки. Вони впали з неба, від Сонечка, пригрілись на наших спинках і сказали, що звуться ромашками. І такі легесенькі й браві.
- Ой, ви мої голубоньки, донечки мої любенькі, ростіть здоровенькі. А Сонечкові ласкавому – дяка велика. Хай світить всім добрим від нині й довіку.
Побачило з неба Сонечко, що вся їжачина сім’я зібралась до гурту, і, усміхнувшись, рожевим гарбузом скотилось до своєї домівки, щоб повечеряти і послухати перед сном вечірню пісеньку Місяця, свого братика, і відпочити до ранку.
Час і маринці вже спати.
Хай нашій маринці та всім діткам і звірятам, а особливо їжачаткам-маляткам присняться добрі, легенькі, як пух кульбаби, сни. Вони ще кілька ночей будуть спати, а потім вночі з мамою і татком ходитимуть на полювання-шукати жучків, комашок, корінців, ягідок і ще багато чого смачненького.
Адже всім відомо, що їжаки полюють уночі. Вони не бояться ні зміїв, ні гадюк, ні будь-яких інших гадів, коли вони, їжачки, стають дорослими.
Хай вони живуть на здоров’я й на щастя.
Хай Сонечко й Місяць усім нам усміхаються. Щодня і завжди.

                Черкаси – Чигирин – Медведівка .
                1992-1998 рр.
                * * *
                Кості Бєляєву,
                онукові.
                БУБИРЕЦЬ-МОЛОДЕЦЬ
                (казка)
А трапилась ця історія давним-давно, ще тоді, коли на нашій річці Тясмин, набагато ширшій і глибшій, плавали катери (такі собі невеликі кораблики), які перевозили різноманітні вантажі і навіть пасажирів з навколишніх сіл до пристаней Адамівка та Бужин (останній вже давненько перебуває на дні рукотворного водоймища), що знаходились на берегах самого Дніпра-Славути.
І жило у річці велике дружне сімейство маленьких, як дитячі пальчики, бубирів (це так у нас тих рибок прозивали). Були вони сріблясто-сірими з невеличкими, ніжними, з червонястим відблиском плавцями, і такими ж малюсінькими, сіренькими з чорнинкою хвостиками.
Жили собі спокійно, мирно. Ніхто їх не зобижав. І вони нікого не ображали. Найулюбленішою їх грою було в погожу літню днину бавитися на піщаній прибережній мілині. Виблискуючи сріблясто-сірими спинками й боками під сонячними променями.
Ніщо їх не тривожило, не турбувало, допоки не припливло знизу з Дніпра, пробившись проти течії (і треба ж отакої біди!) страхітливе чудовисько-велика риба Щука, яку боялись навіть місцеві окунці, що вважалися у нашій найхоробрішими й найгарнішими лицарями.
Що тоді скоїлося у річці, скільки нещасть і горя принесло з собою оте чудисько, яке найбільше задоволення отримувало, коли в її страшенну пащу з гострими, як гвіздки чи голки, зубами потрапляло відразу з десяток, а то й більше малечі, особливо бубирів. Ці рибки виявились для Щуки найсмачнішим делікатесом, як ото для діток найулюбленішими ласощами є перші полуниці тчи солодке й прохолодне морозиво, особливо шоколадне.
От якось зібралось усе плем’я бубирів на сімейні збори, щоб порадитись, як їм бути, щоб уберегтися від щучої пащеки і врятувати життя тим рибам, які ще залишились живими. Чимало рибок плакало, згадуючи своїх чисельних родичів, які зникли в ненажерливій щучиній горлянці.
Що? Кажете – рибки не плачуть? Та що ви! Плачуть. Ще й як плачуть. Адже їм теж боляче буває. Тільки вони плавають у воді і тому нам їхніх сліз не видно.
От під час отієї родинної наради виявився один дуже кмітливий і винахідливий бубирчик з блискучими срібно-сірими боками, вертлявим хвостиком і гарними розумними оченятами, круглими, як малюсінькі чорні кульки. Тато й мама називали його бубирцем-молодцем і надзвичайно гордилися ним, бо він був не тільки спритним і кмітливим, а й дуже доброзичливим до інших рибок і слухняним, люблячим синочком.
Цього разу бубирець-молодець запропонував перехитрити Щуку, скориставшись з нагоди, коли на березі з’явиться людина-хлопчик-рибалка, який іноді вудочкою ловив не зовсім вправних окунців, пліток і верховодок, тобто рибок набагато більших за бубирів. Останніх, якщо вони через необережність чи зайву допитливість потрапляти йому на гачок,хлопчик обережно звільняв від нього і відпускав у річку.
Присутні були на тій сімейній нараді і запрошені бубирцями пліточки. Верховодки, окунці та інші рибки. І всі вони віддали належну повагу й шанобливість до розважливого й винахідливого бубирця-молодця за його кмітливість і одноголосно обрали отаманом на час проведення воєнної операції для покарання хижої Щуки.
І ось одного дня, коли на березі з’явився хлопчик-рибалка і закинув вудочкою гачок з черв’ячком у річку, бубирець-молодець розмістив навколо цього місця сигнальників-сторожу з числа найхоробріших рибок, щоб вони якнайшвидше сповістили його про появу Щуки.
І от надійшов сигнал: - Щука, Щука пливе!
Бубирець-молодець мерщій згуртував великий загін відважних рибок, розташувавши їх навкруг гачка з черв’ячком таким чином, щоб за рибками його не було видно хитрій і жадібній Щуці.
А далі сталося щось неймовірне. Щука навіть не встигла  й второпати, що ж таке трапилось. Побачивши гурт рибок, вона, роззявивши пащу, кинулась на них, сподіваючись гамузом усіх проковтнути. Та не так сталось, як гадалось. Щойно вона стрімко ринулась у напрямку рибок, як ті за сигналом бубирця-молодця кинулись врозтіч.
А Щука, не встигли нічого втямити, закрила пащеку, гадаючи впіймати рибок на обід. Сама ж проковтнула гачок з черв’яком, потягнувши месину (така міцна штучна нитка або ж зв’язана з кінського волосу, до якої був причеплений гачок і яка, в свою чергу, була прив’язана до вудилища). А те, звичайно, знаходилось у руках хлопчика. Рибалочка відчув відразу, що піймалось щось велике, бо поплавок, який плавав на поверхні річки, відразу пірнув углиб.
Хлопчик потягнув вудочкою. І ось – на радість рибкам і рибалці – велике чорно-сіре тіло щуки, зблиснувши на сонці білим черевом, промайнуло вгорі і зникло десь на березі серед трави.
Ото було радощів і веселих таночків серед риб’ячого племені. Здавалося, уся поверхня води на річці закипіла від сріблясто сіро-чорнуватої піняви. То зграйки різноманітних рибок шалено вистрибували вгору одна за одною, не гамуючи своїх радощів від такої удачі. Аякже! Позбавились, нарешті, зловісного страховиська. Тепер можна спокійно жити, рости й множитись, не боячись, що хтось тебе занапастить.
А тямущому бубирцю всі одностайно оголосили велику всериб’ячу щиру подяку і залишили за ним почесне звання Бубирця – Молодця на все його життя-буття.
От і ви, любі дітки, ростіть такими ж розумними, кмітливими, хоробрими, добросердечними і люблячих до інших щирих душею, як оця малесенька рибка Бубирець-Молодець.
                Липень 1994 р.
                * * *