Стихи на украинском языке черкасского поэта-журнал

Вірші для дітей від черкащанина
Станіслава Буряченка
Ці вірші з книжки Станіслава Буряченка "Маринчині оповідки" (вірші, казки, загадки)

Із спогадів про дитинство
        Станіслав Буряченко
               Перед дощем
Завмерло поле у німім чеканні.
Валують хмари в корчах грозових.
Принишкло все в тривожному мовчанні.
І навіть вітер у цю мить затих.

                Загаявшись, грайливе кошеня
                Прожогом заховалось у кущі.
                Садки накинули на плечі хат-близнят
                З віт яблуневих сплетені плащі.

Війнуло раптом холодом із степу –
Знак подає про себе грозовій.
Грім, як коваль, із крапель зливу клепле.
Сторожко дивляться хати з-під ставень-вій.

                От-от проллється дощ.
                * * *
               Станіслав Буряченко   
                ЗЛИВА
Прорвало небо.
Хльоста злива.
Збиває вітер з ніг.
В трубі щось скиглить
Жалісливо.
Б’є блискавки
Батіг.
                * * *
                Станіслав Буряченко
                ПІСЛЯ ГРОЗИ
Випрямляють плечі яблуні та вишні.
Попливли за обрій хмари грозові.
Враз запроменіли скрізь троянди пишні,
Стріпуючи з листя краплі дощові.

Піняться, шумують гомінкі потоки.
Дітлахи з паперу роблять кораблі.
Колоски пшениці, обважнілі, вогкі,
Кланяються низько матінці-землі.

Здійнялась над полем, виграє веселка,
А під нею пісню жайворон співа.
Ой, як любо серцю! Ой, як серцю легко!
Все під вмитим сонцем радо ожива.
                1970-73 рр.
                * * *
                Станіслав Буряченко
                ЗГАДКА
               
Прилітає лелекою згадка,
Наді мною кружля, кружля…
На узгір’ї село, в селі хатка.
Сонце в шибку проміння жбурля.
          Діда в хаті нема, на подвір’ї
          Чуть, як пилка співа:
                ж-жас та ж-жас.
          Бабка з курки обскубує пір’я.
          Піч гуде. Просипатися час.
День новий там чека, за порогом.
Скільки барв в ньому, скільки подій.
- Гей, онучку, замочиш ноги!..
Я, босоніж, - у яр мерщій.
           По коліна трава. Весь – в росі я.
           Свіжість бризка повітрям в лице.
           Сонце ген-ген м’ячем рожевіє.
           Я ж по саду поскік-стрибунцем.
Ось метелик сидить, склавши крила.
- Досить спати! Вже день на порі.
Чи тобі принести, може, мила?
Що? Не хочеш?.. – Десь зник угорі.
           Розтривожив джмеля.
                Ич, розгувся,
           Як літак: - ж-жу, ж-жу, ж-жу,
                ж-жу, ж-жу, ж-жу.
           А з гори чути голос бабусі:
           - Нумо снідать, онучку!
                - Бі ж-жу-у!
На столі вже парує сніданок:
Суп із курки, парне молоко.
Хліб смачний, як святковий пряник.
- На й тобі. Чуєш? Їж, Рябко.
      Цуценя хрумкотить, гризе кістку.
      Дід, поснідавши, встав з-за стола:
- Ну, онучку, підемо до тітки.
В неї теж є онучка мала.
Натягнувши нові черевички,
Йду поважно із дідом селом.
Запросили, було, нас до брички.
Та ми – самі, ми так…пішачком.
                Хто не йде по шляху, нас вітають:
                Діда Йвана, а також мене.
                Я дивуюсь: - Я ж їх не знаю.
                Чом вітають? – Хм-ми…
                Що значить – мале.
Бо вітання – то перша повага
До людей, хоч їх знаєш, хоч ні.
Лиш до ворога май зневагу,
А людей скрізь вітай день при дні.
                Вкарбувалась навік та наука…
                Дід помер вже давно, баба теж…
                Та і досі їх згадую руки.
                Їх науці я вдячний без меж.
Хоч і тяжко, і гірко бувало
Бачить підлість і ницість в путі,
Та у серці крізь біль зринало:
- Шанувать вчись людей в житті.
 с. Головківка, м. Черкаси, 1972-97 рр.
_______________________________