Нещадне сонце спалює траву,
Розжарений асфальт сплива рікою.
Сховатись де нема, я марю наяву
Блаженим сутінком цілющого покою.
Все жде грози: трава та ніжні квітки,
Жасмину кущ й високі осокори:
«Позич нам трохи, небо, дощу нитки.
Чи не дождемось їх ми вже ніколи?
Бо ми зів`янемо від спеки та від спраги
І стане сірим світ, щ є навколо.
Ти не світи, безжальне ясне Сонце!
Сховай на мить у хмарах жарке чоло!»
Ось краплі перші сильного дощу
Забились в землю, як залізні цвяхи,
Стою на місц, зачарованоі мовчу –
Грім не боюсь – нема з дитинства жахів.
Вас, краплі перші, я у снах чекав своїх.
Хай ллєтся дощ сильніш над головою -
Губами зсохлими стрічаю радо їх –
Хай досита мене і землю споять.
Спека
© Copyright: Георгий Олегович Хват, 2012
Свидетельство о публикации №112070105674
Свидетельство о публикации №112070105674
Рецензии