Ослабiла душа, наче зламане бурею дерево...

Ослабіла душа, наче зламане бурею дерево,
Перейшла Рубікон, непотрібні взяла рубежі.
У моєму житті, у високім уквітчанім теремі,
У святая святих -- в тайниках -- бенкетують чужі.
Як я бігла в стерні, як шукала стежками даремними
Той украдений сон, що виною в утраті сама!..
І хиталась межа, і чаїлась напружено темрява --
Що від неї назад вороття і  спасіння нема.
Як боліла душа, легкокрила, натхненна, задихана,
Бився вітер в лице, дорогих не знаходячи слів.
Із розірваним серцем шептала молитвами тихими –
Щоб прискорив ти кроки і байдуже видихнув: «Ні!»
Я останню межу перейду на світанні – однаково,
Я залишу без сліз сині роси і сиві гаї --
Бо єднаються душі на небі таємними знаками:
Ти розкриєш мою, ну а я прочитаю твої.
Ми торкнемось серцями, диханнями зіллємось пізніми,
І  розсіється біль, і відлинуть прозорі жалі.
І тобі зазвучу не коханням незнайденим – піснею,
Що її не почув унизу, на жорстокій землі.
               

 Ілюстрація із Інтернету