Ода Жiнцi

Мов вершині, не скореній в небі безумцями першими,
Побиваючись гірко в віках неохватом, бездонністю теми,
Їй співають осанни – та усі, як одна, недовершені!
Їй освідчення шлють, та усі – романтичні  балади й поеми.

А вона  ж – як верба, що до хвилі покірливо клониться,
Затуляється косами, літеплом і любавою змочена.
І згорають поети в очах соромливого сонечка,
Світло-сірого, карого, синього – і  такого земного, жіночого!

Це про неї – еллінським священним гекзаметром.
Небо, зорі і води – стихія  зачаття її і ровесники.
Це від неї життя, мов весна, розпускається заново:
Першокрик немовляти – зчудування й оновлення Всесвіту.

Тихо сіялась ніч в безкінечності  зоряним решетом,
Скиртувалися дні – на діяльні, щасливі і в спокої.
Що зробити не встигла – лишалось пекучою рештою,
Мов ображений пес  – без надій, у сльозах, сумноокою.

Відпливали мужі крізь століття -- полками елітними.
Наче клич  журавлиний,  ячала  війна ешелонами.
І стогнала услід дорогим пустота незапліднена --
І м’якою землею, й палкими жіночими лонами.

А коли на ристалищі герць захлинався найвищою платою
І земля, наче гніт, нестерпимим димилась накалом –
Восставали Богині -- посивілими  діво- Атлантами,
Підставляли натруджені плечі -- щоб небо не впало.

І здавалось: ще трохи – і буде залежна, впокорена.
Аж лякалися гори, і трусились камінно лавинами.
А вона  підіймалась і, зціпивши зуби від  горя,
Відростала у ціле однією, як світ, половиною.

А коли розцвітали, травнево хмеліючи, вишні,
І спліталися руки і губи в тремткому розмаї,
Всі кохані виходили в сад, і від зір були вищі,
І від сонця, від Космосу й Бога в далекім -- не їхньому --  раї.

Як же дзвінко сміялось, як стидливо пашіло обличчя,
Як дозволено-щемно коханим рукам обпалити без зАпон!
І дивилося сонце -- сліпуче, щасливе! -- у вічі,
І вбирало життя,  і  тремтіння, й бажання, і шепіт, і запах…

Їй немов непомітно стрімкого планетного поступу:
Найлютіші вітри біля ніг розімліло вкладаються в спокій.
Уклонімося, людство, жіночій  замисленій постаті --
Добрій,  ніжній і світлій, як політ, наче пісня,  високій…

Хоч віки відітнуть, мов струну перетерти ножівкою --
Вічність буде для неї впокорена трохи і мало:
Все, що тут, на планеті, не буде  завершене Жінкою –
Це Кохання, Любов і  Життя, без кінця і начала.
               


Ілюстрація із Інтернету