Дощ

Він хмару наливав, немов вино.
Він достигав, немов туга смородина.
Йому, такому чистому, дано
Од затхлості усіх облагородити.
Як дядько грім прикурював з кресал
І гостру іскру блискавкою витер –
Не втримався, зірвавсь, на груди впав
Бентежному розхристаному вітру.
Розповзся сиво, наче дальній дим.
Розкреслив небо струнами високими.
До нього, як дитина до груді,
Усе припало, і пило, і цмокало.
Він танцював мажористо за склом,
У листі шелестів тривожним  віче,
Він погляд заарканював крилом
Й остуджував запалене обличчя.
У кронах враз намоклих яворів
Гіллячки до найслабшої перебрані.
Знущався, божеволів і ярів
Небесною зруйнованою греблею.
Сліпий, відчайно кидав з рукава
Нам мідяки і плачучи доказував,
Бубнів затерті, зношені слова
І обсипав холодними алмазами.
І враз – ослаб, знеможено-п’янкий…
З’явились і злились потоком  вулиці.
Тяглись, єднались парами струмки –
Мов двоє, що під зливою цілуються.
Відбігло, відшуміло, відгуло –
За райдугу з ясними перевеслами.
І на асфальті скрізь блакитне скло –
Сліпучі і блисткі люстерки Всесвіту.


Фото із Інтернету