Фрагменты из Евгения Онегина перевод на украинский

ГЛАВА ДРУГА

I.

Село, де нудьгував Євгеній,
Куток чарівний, не з глухих;
Там друг «невинных наслаждений»*
Благословити б небо міг.
Будинок панський над рікою,
Закритий від вітрів горою,
Стояв самотньо. Вдалині
Цвіли навкруг луги рясні,
А далі ниви золотії,
Мигтіли села на шляхах;
Стада бродили по лугах,
І тіни створював густії
Запущений великий, сад,
Притулок мислячих Дріад.

II.
Поважний замок був збудован,
Як і повинні всі вони:
Спокійний і міцний чудово
В смаку з умом старовини.
Всюди високії покої,
В вітальні штофні всі обої,
Царів портрети на стінАх,
Печі в строкатих всі кахлях.
Все застаріло це помалу,
Не знаю право я чому;
Та, втім, Онєгіну тому
Було у тім потреби мало,
Однаково він позіхав
І серед старовинних зал.

III.
В тім спокої він оселився,
Де його сільський старожил
Сто років з ключницей сварився,
В вікно дивився й мух давив.
Підлоги скрізь прості, дубові,
Дві шафи, стіл, диван пуховий,
Ніде ні плямочки чорнил.
Онєгін шафи відчинив:
В одній був зошит одинокий,
В іншій наливок цілий лад,
Глечики з яблучною в ряд
І календар осьмОго року;
Старий бо мав багато справ,
В інші книжки не зазирав.

IV.
Один між володінь пустельних,
Щоб якось час не марнувать,
Задумав спершу наш Євгеній
Новий порядок заснувать.
У глушині мудрець нестримний,
Ярем він панщин старовинний
Легким оброком замінив;
І долю раб благословив.
Зате в своїм кутку надувся,
Побачив в цьому низку бід,
Його розважливий сусід.
Лукаво інший посміхнувся,
І разом вирішили так:
Найнебезпечніший дивак.

V.

Сусіди спершу наїзжали;
Та так, як з заднього крильця
Йому звичайно подавали
Його донського жеребця,
Як тільки він уздовж дороги
Зачує їх домашні дроги, -
Вчинком образившись таким,
Всі дружбу припинили з ним.
"Сусід наш неук, сумасбродить,
Він фармазон; він п'є давно
Червоне склянкою вино;
До ручки дамам не підходить;
Все так та ні; не скаже ТаК-с
Чи Ні-с ". Такий загальний глас.

VI.

В своє село в ту саму пору
Новий поміщик прискакав
Й тому ж суворому розбору
В сусідстві привід подавав.
Він звався Володимир Ленський,
З душею прямо Геттінгенськой,
Красень, у повнім цвіті літ,
Шановник Канта і пііт.
З Німеччини він імовірно
Привіз ученості плоди:
І волелюбних мрій труди,
І дух палкий і досить дивний,
Промов захоплених ручей
Й кучері чорні до плечей.

VII.

Від хладної розпусти Світу
Зів'янути ще  не зумів,
Його душа була зігріта
Привітом друга, лаской дів.
Він серцем був невіглас милий,
Його плекала ще надія,
Світу новий і блиск, і шум
Ще полонили юний ум.
Він бавив мрією ще хватко
Сумніви серця всі свого;
Мета життя ще для ньогО
Приваблива була загадка,
Над нею голову ламав
І чудеса підозрював.

VIII.

Він вірив, що душа рідная
З'єднатися повинна з ним,
Що, без любові знемагає,
Чекає, зве його своїм;
Він вірив, друзі що готові
За честь прийнять його окови,
Що не здригнеться їх рука
Розбити лоб наклепника;
Що є, є обрані долЯми,
Людей священні є «друзья»;
Що їх безсмертна та сім'я
Чарівнійшими променЯми,
Осяє коли-небудь нас,
І дар блаженства світу дасть.

IX.

Обурення і жаль всякденні,
«Ко благу чистая любовь
И славы сладкое мученье»
У ньому хвилювали кров.
Він з лірой мандрував; в польоті
Під небом Шіллера і Гете
Вогнем їх поетичним тим
Душа і возгорілаcь в нім.
І Муз піднесених мистецтва,
На щастя, не соромив їх;
Він гордо у піснях зберіг
Завжди піднесене кокетство,
«Порывы девственной мечты
И прелесть важной простоты».
X.

Співав любов, любові вірний,
Пісня його була ясна,
Як думки дівчини наївні,
Сон немовляти, чи весна -
Богиня таємниць всіх ніжних
В пустелях неба синьо-сніжних,
Співав розлуку він, печаль,
І ще щось, і туманну даль,
Троянди романтичні, й грози;
Співав далекі ті краї,
Де довго в лоно тишині
Лились його живії сльози;
Співав життя побляклий цвіт
Без малого в осьмнадцать літ.

XI.

В пустелі, де один Євгеній
Міг оцінить його дари,
«Господ соседственных селений
Ему не нравились пиры»;
Біг він їх бесід галасливих.
А їх розмови розсудливі
Про сіножаті, про вино,
Про псарні, про рідню, зерно,
Не відзначались навіть десь там
Ні поетичним вогником,
Ні гостротой, ні розумом,
Ані гуртожитком мистецтва;
В розмові ж милих їх дружин
Для розуму нема причин.
   
 XII.

Гарний собой, багатий Ленський
Скрізь прийнятий був як жених;
Такий вже звичай «деревенский»;
Всі дочок ладили своїх
За «полурусского» сусіда;
Негайно мова, як  він зійде,
Заводить слово стороною
Життя з нудьгою холостою;
Сусіда звуть до самовару,
А Дуня розливає чай,
Шепочуть: "Дуня, примічай!"
Потім приносять і гітару:
І запищить вона (бог мій!).
Прийди в чертог мій золотий!..
   
XIII.

Та Ленський не бажав, звичайно
Ті узи шлюбу ще нести,
З Онєгіним він мав бажання
Знайомство ближче завести.
Вони зійшлися. Хвиля й камінь,
Вірші і проза, лід і пламінь
Не стільки різні між собой.
Спершу тією разнотой
Вони були друг другу нудні;
Потім сподобалися, згодОм
З'їжджались кожен день верхом,
І скоро стали нерозлучні.
Так люди (перший каюсь я)
Від нічого робить «друзья».
      
XIV.

Немає дружби вже між нами.
Всі забобони вигубЯ,
Ми всіх вшановуєм нулями,
А одиниця – кожне Я.
Ми дивимось в Наполеони;
Тварюк двоногих тих мільйони.
Для нас знаряддя є одне;
Чуття нам дике і смішне.
Був стерпніш багатьох Євгеній;
Хоч він людей звичайно знав
І взагалі їх зневажав, -
Та («правил нет без исключений»)
Інших він дуже відрізняв,
Чуття ж він зчужа поважав.
   
XV.

Він слухав Ленського з ухмилккой.
Палкість поетових тирад,
І розум, в судженнях ще хиткий,
Й вічно натхненний його «взгляд», -
Онєгіну все було ново;
Він охолоджувальне слово
В устах старався утримать
Й думав: безглуздо заважать
Його хвилинному блаженству;
Та і без мене прийде час;
Нехай поки він у цей раз
Ще вірить світу «совершенству»;
Простим гарячці «юных лет»
І юний жар, і юний бред.
   
XVI.

Між ними суперечек море,
Все їх до роздумів вело:
Племен минулих договори,
Плоди наук, добро і зло,
І забобони віковії,
Й трун таємниці роковії,
Доля, життя по череду,
Все піддавалось їх суду.
Поет в жару своїх «суждєній»
Читав, забувшись тьмою тем,
Уривки з північи поем,
Ну, а поблажливий Євгеній,
Хоч їх не дуже розумів,
Слухав старанно, як умів.
   
XVII.

Але частіш займали страсті
Уми пустельників моїх.
Ушед від бунтівної сласті,
Онєгін говорив про них
З жалю подекуди зітханням.
Блажен, хто відав хвилювання
Й нарешті сам від них відстав;
Блаженній той, хто їх не знав,
Хто холодив любов - розлукой,
Зло - лихослів'ям; позіхав
 З дружиной з друзями, не мав
І турбувань з ревнивой мукой,
Й дідів надійний капітал
Підступнії двійці не звіряв.
   
XVIII.

Коли зберемось під знамена
Розсудливої тиші ми,
І згаснуть пристрасті напевно,
І нам тоді стають смішні
Пориви їх, чи то свавілля,
І відгуки їх запізнілі, -
Усмиренні не без трудів,
Ми любим слухать іноді
Страстей чужих зов полум;яний,
І нам він серце ворушить.
Старий так точно інвалід
Охоче хилить слух старанний
Розмовам вусанів нових,
Забутий в хижинах своїх.

XIX.

Зате і полум'яна младість
Не може дещо приховать.
Зло і любов, печаль і радість
Вона готова розбовтать.
В любові значась інвалідом,
Онєгін слухав з важним видом,
Як, серця сповідь до небес,
Поет висловлював себе;
Свою довірливу ще совість
Наївно він оголював.
Євгеній без труда узнав
Його любові чадо-повість,
Та повість з почуттів сплелась,
Давно вже не нових для нас.

XX.

Ах, він любив, як в наші лЄта
Уже не люблять; як одна
Без розуму душа поета
Любити ще засуджена:
Завжди і скрізь одне мечтання,
Одне так звичне вже бажання,
Одна так звична вже печаль.
Ні охолоджуюча даль,
Ні довгії літа розлуки,
Ні музам віддані часи,
Ні чужоземні всі краси,
Ні шум веселий, ні Науки
Души – ні, не змінили в нім,
Вогнем зігріт незайманим.

XXI.

Ледь отрок, Ольгин полонений,
Серцевих мук ще не знавав,
Був свідок дуже розчулЕний
Її дитячих ще забав;
В тіні діброви, Богу слава,
Він поділяв її забави,
І готували їм вінки
Сусіди, друзі, їх батьки.
В глуші, «під сєнію», смиренно,
Принад невинності повна,
В очах батьків, сама вона
Цвіла конвалією денно,
Не знав її в траві глухій
Метелик, чи бджолиний рій.
 
XXII.

Вона поету дарувала
Захоплень юних перший сон,
Думка про це «одушевляла»
І його гусел перший стон.
Вибачте, ігри золотїі!
Він полюбив гаї густії,
І усамітнення луну,
І місяць, й нічку зоряну,
Місяць, небесну ту лампаду,
Якій присвячували ми
Прогулянки серед пітьми,
Сльозу, таємних мук відраду...
Та нині світло тих вогнів
Заміна тьмяних ліхтарів.
   
XXIII.

Завжди скромна, слухняна дуже,
Завжди як ранок весела,
Як життя поета простодушна,
Як поцілунок любові мила,
Очі як небо вдалині;
Посмішка, локони льняні,
Всі рухи, голос, легкий стан,
Все в Ользі ... будь-який роман
Візьміть і знайдете там вірно
Її портрет: він дуже мил,
Колись я сам його любив,
Та він набрид мені безмірно.
Дозволь, читачу мій, героє,
Зайнятись старшою сестрою.
   
XXIV.

Її сестра звалась Тетяна...
Вперше тепер ім'ям таким
Сторінки ніжного роману
Ми так свавільно освятим.
І що ж? воно приємне, звучне;
Та з ним, я знаю, нерозлучні
Спогади, досить старовинні,
Дівочості! Ми всі повинні
Зізнатись: смаку дуже мало
У нас і в наших іменах
(Не говорю вже о віршАх);
Нам «просвещенье» не пристало
І нам дісталась від ньогО
Манірність, - більше нічогО.

XXV.

Отже, вона звалась Тетяною.
Та ні красой сестри своєй,
Ні свіжістю її рум'яною
Не привернула би очей.
Дика, сумна, не говорлива,
Як лісова лань боязлива,
Вона в родині своєї рідної
Здавалася дівчинкою чужий.
Вона горнутися не вміла
До батька, й матері своєй;
Дитя сама, в юрбі дітей
Грати й стрибати не хотіла
І часто цілий день одна
Сиділа мовчки близ вікна.
 
XXVI.

Задума, та її подруга
Від самих колискових днів,
Сільського течію досуга
Їй прикрашали мрії снів.
Геть зніжені дічиська пальці
Не знали голок; і на п'яльцях,
Шовковим «хрестиком» вона
Не оживляла полотна.
Охоти панувать прикмета,
З лялькой слухняною дитя
Готується, ніби «шутя»,
К пристойності, закону Свєта,
Важно повторює для неї
Уроки матінки своєї.
   
XXVII.

Та ляльку «в будь-яку погоду»
Тетяна в руки не брала;
Про вісти з міста і про моди
Бесіди з нею не вела.
Були їй пустощі дитячі
Чужі; а от казки добрячі
Зимою в темряві нічній
Більш полонили серце їй.
А коли ж няня десь збирала
Для Ольги на широкий луг
Її маленьких всіх подруг,
Вона в «горєлки» там не грала,
Нудний їй був дзвінкий їх сміх,
І шум їх вітряних утіх.
   
XXVIII.

Вона любила на балконі
Зорі попереджати схід,
На небосхилі, вже блідому,
Зірок зникає вже політ,
І тихо край землі світліє,
І, вісник ранку, вітер віє,
І сходить поступово день.
А взимку, коли ночі тінь
Півсвіту частку покоряє,
А частку кутає туман,
Під тихий місячний дурман,
Ледачий схід ще спочиває,
У звичний час пробуджена
Вставала при свічках вона.
   
XXIX.

Їй так подобались романи;
Вони їй заміняли все;
Закохувалася в обмани
І Річардсона і Руссо.
Був її батько добрий малий,
Хоч від нових століть відсталий;
Та в книгах шкоди не вбачав;
Він їх ніколи не читав,
Вважав пустою «безделушкой»,
Не дбав про те під ковпаком,
Який такий таємний том
Дрімав у доньки під подушкой.
Дружина ж, та була сама
Від Річардсона без ума.
    
XXX.

Вона любила Річардсона
І не тому, що вже прочла,
Що  перевагу Грандісону
Вже над Ловласом віддала;
Та в давнину княжна Аліна,
Її московськая кузина,
Їй часто твердила про них.
У той час був іще жених
Її супруг, та по неволі;
Вона зітхала лиш по том,
Який і серцем, і умом
Подобався їй мимоволі:
Сей Грандісон був славний франт,
Гравець і гвардії сержант.
   
XXXI.

Вона теж одягалась радо
Завжди по моді й до лиця;
Та, не спитавши її ради,
Взяли дівицю до вінця.
І, щоб розвіяти кошмари,
Супруг розумний незабаром
В село поїхав, де вона,
Бог знає ким оточена,
Рвалась спочатку і ридала,
З супругом ледь не розвелась;
Там - господарством зайнялась,
Звикла й вдоволеною стала.
Нам звичка всім з небес дана:
Заміна щастю  є вона. 
XXXII.

Усолодила горе звичка,
Те, нездоланне вже нічим;
А відкриття, хай невеличке,
Її утішило зовсІм:
Вона між справою й досугом
Секрет відкрила, як супругом
Самодержавно управлять,
І все тоді пішло на стать.
Вона моталась по роботах,
Солила на зиму гриби,
Вела витрати, брила лоби,
Ходила в лазню по суботах,
Служниць лупила розгулявшись -
У чоловіка не спитавшись.
 
XXXIII.

Бувало, вписувала кров'ю
Вона в альбоми ніжних дів,
Звала Поліною Прасков;ю,
Був її говір, наче спів,
Корсет носила дуже вузький,
Й російську Н як N французьку
Уміла вимовляти в ніс;
Та скоро світ перемінивсь;
Корсет, Альбом, княжну Аліну,
Зошит чутливих віршиків
Вона забула, охрестив
Акулькой знову ту Селіну,
І обновила під кінець
Шлафор на ваті і чепець.
   
XXXIV.

Та він любив її сердечно,
У витівки всі не входив,
У всьому вірив безкінечно,
А сам в халаті їв і пив;
Життя спокійно так котилось;
Під вечір іноді сходилась
Сусідів добра сім'я,
Нецеремонна братія,
Посумувати, позлословить
І посміятись кой над ким.
Так час проходить, а між тим
Чай Ользі готувать замовлять,
А там вечеря, й спать пора,
І гості їдуть із двора.
       
XXXV.

Тут берегли в садибі мирній
Всі старовинні звички ці;
Так, на масниці у них жирній
Завжди водилися млинці;
Двічи на рік вони говіли;
І круглі гойдалки любили,
Пісні підблюдні, хоровод;
У Трійцин день, коли народ
Зіває й слухає молебень,
Розчулено на світ зорі
Вони кидали слізки три;
Був, як повітря, квас «потребен»,
І за столом у них гостям
Носили страви по чинам.
      
XXXVI.

Старіли так вони обидва.
І відчинили під кінець
Перед супругом домовину,
І він новий прийняв вінець.
Помер він десь перед обідом,
Оплаканий своїм сусідом,
Дітьми й дружиною, і то -
Щиросердечніш, ніж будь-хто.
Він був простий і добрий барин,
І там, де прах його лежить,
Надгробний пам'ятник гласить:
Смиренний грішник, Дмитро Ларін,
Господній раб і бригадир
Під каменем вкушає мир.
    
XXXVII.

Своїм пенатам повернЕний,
Володимир Ленський відвідав
Сусіда пам'ятник смиренний,
Зітхання праху присвятив;
І довго серцю було сумно.
"Poor Yorick! - мовив він роздумно, -
Він на руках мене тримав.
Як часто я в дитинстві грав
Його з Очакова медаллю!
За мене Ольгу готував,
«Чи дочекаюсь дня?», - казав... "
І, повний щирої печалі,
Вмить Володимир написав
Йому надгробний мадригал.
 
XXXVIII.

І там же написом печальним
Батька і матері, в сльозах,
Прах вшанував патріархальний ...
На жаль! на життєвих браздах
Жнивами цілі покоління,
За волею їх провидіння,
Сходять, і зріють і впадуть;
А інші їм услід прийдуть ...
Так наше легковажне плем'я
Росте, хвилюється, кипить,
До гробу прадідів тіснить.
Прийде і наш той час буремний,
Онуки наші в добрий час
Зі світу витіснять і нас!
      
XXXIX.

Поки впивайтесь, хто як вміє,
Легким життям, юрба моя!
Його нікчемність розумію,
До нього не прив'язан я;
Для привидів повіки крию;
Але віддалені надії
Турбують серце іноді:
Без непомічених слідів
Світ було б сумно залишати.
Живу, пишу не для похвал;
Але, здається,  я б бажав
Сумний свій жереб прославляти,
Про мене щоб, як вірний друг,
Єдиний нагадав хоч звук.
 
XL.

В чиїмось серці збудить дзвони;
І, долею збережена,
У Літі, може, не потоне
Строфа, що мною додана;
Тішить надія незабутня:
Вкаже невіглас у майбутнім
На мій прославлений портрет
І мовить: те-то був поет!
Прийми ж подяки від сумління,
Ти, шанувальник Аонід,
Ти, чия пам'ять схоронИть
Мої летючі всі творіння,
Чия прихильная рука
Потріпле лаври старика!
---------------------------------------------------
*Здесь и далее курсивом в кавычках выделены отдельные слова или выражения, оставленные без перевода.