ластiвка

Молоко синяви
стікає по моїх долонях.
Я кладу руки в кишені.
___
...Десь там, де панує морок,
відчинилися двері.

Зазираю в щілину -
світило спускає своє верховіття
у синьо зелені хвилі
   смарагдові тіні
   припливу блакиті.

Десь ти тут витаєш,
серед пилинок небесної млості
і, можливо, не знаєш,
    що я завітала
    з росою в волоссі
    у гості.

Прохолода світанку
вмить огорнула мене,
зливаюсь із кольором ранку,
і раптом -
           так палко
   вітер цілує мене.
Я п'янію від поцілунку..
Можливо, це зробив ти?
Я знаю, ти -
       взірець нового ґатунку:
       знайти,
       покохати,
       убити,
       піти. 
Прошу, не шукай порятунку-
залежність й любов
все одно захочуть прийти.

Але ж ти на це не зважаєш,
а потайки - тихо звикаєш
захлинатись запахом шкіри,
тонути у морі очей,
ходити мапами тіла
       й сутулих плечей.
А я, в свою чергу,
вивчаю складний ієрогліф душі,
  шукаю
  до брами серця
           ключі.

І тіло стає вже легким,
і руки набралися пір'я,
торкаюсь маленьким крилом
хмарочосів склепіння.

А вище від мене летить
тендітна ластівка,
ніби хтось встиг зробити її
    із паперу чи пластику.
Хоча ні, це - я
відбиваюсь у дзеркалі неба,
там губляться мої світи,
мов тіні у темних печерах.

Сонце сіда...
я не помітила, як воно
позбулось прикрас,
  адже вільно летіти -
     це не зважати на час.

Зненацька,
дивлюсь,
я вже вище од неба:

вибухають Чумацького шляху зірки,
охолоджуючись на орбітах Венери
(можливо, це я
               і ти?)
В легенях квіти цвітуть...

Ні,
туманно у голові.
Сидять цупко Сумнів і Бруд
на пташинім хвості.
Крило втрачає пір'їни,
вітер штовхає у спину,
я - ніби сліпе пташеня
   у долонях людини.

Дивлюся - тебе вже нема,
ти летиш серед зграї могутніх орлів...

Я зникаю у прірві,
майже торкаюся дна,
ластівка із далеких країв.
___
Тепер я просто іду,
руки - в кишені,
душу і крила - небу у жертву.

Ви знаєте,
ластівка
       після болючого льоту
    воліла б впасти
    й померти.