А она улыбнулась...

Життя буде завжди! Воно спокійно йшло своєю звичною повільною ходою тоді, коли нас ще не було, і воно продовжить свою ходу навіть після того, коли нас вже не буде. Життя вічне, але людина – ні. Саме тому кожен з нас має поспішати, поспішати жити, поспішати робити добро, поки є снага і сили, поспішати удосконалюватися і вчитися, не зупинятися на досягнутому, поспішати радіти…І найголовніше: життя назавжди залишиться вчителем, уроки якого необхідно приймати, аналізувати і запам’ятовувати. Кожній людині, від самого народження життя приготувало безліч випробувань, мета яких перевірити нас на витривалість, на терпіння, на силу духу, на те, чи зможемо ми зберегти нашу душу чистою і світлою, а чи зломимось і занедбаємо її. Під кінець, на життєвому фініші, кожна людина отримає свою винагороду, отримає те,  на що заслужив або заслужила протягом усього свого життя. І для того, щоб стати переможцем, необхідно пам’ятати одну маленьку таємницю: нехай уроки дитинства до кінця супроводжують нас у житті . 

 «…Доню, не друзі вони тобі! Від них добра не дожидай», - все продовжувала і продовжувала повторювати мама, - «Зрозумій нарешті, вони грубіяни невиховані, гультяї без будь-якої моралі та чеснот, батьки їх п’яниці, а ти ж пам’ятаєш як люди кажуть «Яблуко від яблуні не далеко падає»... Я вже почала сердитись, ці слова дратували мене, мовляла, що це мої найкращі друзі з подвір’я, що мене з ними Олька познайомила, а вона завжди водиться тільки з передовими, з «вершками суспільства»! Та не зважаючи на всі мої зусилля, на всі переконання, ми з мамою лишились кожна при своїй думці, хоч її слова дещо і зачепили мене підсвідомо, вони щось ніби перевернули в моєму серці, вселили неспокій.
Під вечір вийшла я на вулицю. У дворі було тихо. Стара карусель, яка завжди не зупинялася під навалою малих дітлахів, стояла на цей раз нерухомо. На ній сиділа лише самотня мала дівчинка, рочків п’яти,що трималась за ржаві поруччя й пильно вдивлялась у небо, ніби щось у ньому загубила. Була вона вся у якомусь лахмітті: кофтинці старенькій, яку, певно, вже не одна дитина носила; чорних, від бруду, коротеньких штанцях; дірявих чобітках, через які виступала її маленька брудна ніжка;  шапочці, яка колись була з балабончиком, але було видно, що його хтось давно зірвав. На вигляд дівчинка здавалась худесенькою, тонесенькою, аж світилась кістьми. Личко було замурзане й бліде, волосся коротеньке, пошарпане, брудно-русяве. І лише ясно-блакитні оченята, одні єдині, не були забруднені в земельку.  Я одразу впізнала, що то була Валеря. На душі стало сумно, наче після похоронів. Пригадались епізоди з її життя, і волі-поневолі мої очі заблищали червоним кольором, ніби готуючись до потоку сліз. Я завмерла.
Життя цієї дівчинки протікало тонкою річечкою по скелястій горі перешкод, і чим далі, тим складніше було маленькій річечці долати гострі шпилі каміння. Але вона звикла, приймала будь-який виклик долі, ще сама того повністю не усвідомлюючи - вона була сильною.  Жила Валеря зі старою бабусею, яка хоч інколи годувала її завдяки невеликій пенсії. Їли не часто, адже інколи до них навідувалась мати дівчинки, яка була психічно хвора, і також просила чогось поїсти. Ця ще молода жінка, в своїх двадцять п’ять, виглядала як старий, пожовклий і зів’ялий лист, як п’ятдесятилітня бабуся: маленька,  темна, завжди згорблена, вся у зморшках, очі чорні та запавші, губи завжди вивітрені, бліда, мов смерть… Час від часу вона з’являлась у дворі, коли вже смеркало, забирала Валерю з вулиці, коли та старими іграшками бавилась на травичці, чи копирсалась прутиком у землі, і відводила додому, або ж десь поза кутами ламала прута і била дівчинку за гріхи свого батька. З самого рання, Валеря з бабусею ходили по дворам до смітників, шукали чогось їстівного та одежі. Дівчинка усім, чим могла, старалась допомогти бабці; була весела, але часом засмучувалась через свій маленький зріст. Інколи різні люди надавали їм якусь гуманітарну допомогу, часом і харчі, але бабуся з недовірою поглядала на людей, дуже рідко щось приймала від них, завжди в чомусь сумнівалась. Якось стався такий випадок. Валерці якийсь хлопець дав тістечко, а та, з’ївши його швиденько, щоб бабуся не дізналась, одразу ж сильно отруїлась. Бабця зі сльозами ледве повернула її до життя. Тому то вона і не вірила нікому.
Щодо друзів Валерки, то це можу сказати напевне – в неї їх не було, хіба що її найвірніші мовчазні одноокі чи безногі ляльки та гумові тваринки. Як тільки вона з’являлась у дворі, батьки або ж проганяла її від своїх дітей, або ж забирали їх подалі від неї, адже боялись, що та чимось заразить їх. Отак і минали дні, ніби і в суспільстві, ніби і з людьми, але зовсім на безлюдді, як на одинокому острові власних мрій і фантазій. 
А одного разу в квартирі Валері сталось велике лихо. Якщо раніше там хоч щось було, то в один день увесь маленький маєток згорів, зотлів до останнього. Коли бабця дівчинки, забравши малу, кудись пішла, вдома залишилась сама лиш мати Валері. Видно, вона лежала й палила цигарку, як раптом заснула. Недогарок упав на підлогу, на килимок, і почав палати.  Коли старенька повернулась додому – від їхньої квартири залишився самий лиш дим, попіл та чорні стіни. Навіть дверей вже не було – їх довелося виламати пожежникам під час гасіння вогню. Добре, що хоч дочка вижила, бо бабця б її по-людськи навіть не поховала, похорони в наш то час – велика розкіш.   
Після цього випадку люди трохи подобрішали до їхньої сім’ї, багато допомагали і бабусі, і для Валері приносили хто що міг. Та пройшло кілька місяців, всі знову забули про їхнє існування, знов ігнорували…І знову самотня дівчинка, полишена на виховання своєї фантазії та слабкої бабусі, проводила свій час на відлюдді. Інколи, якщо поталанить, може ще якийсь хлопець почне в неї камінням жбурляти, чи штовхне, то вона раденька біжить за ним, думає, що то з нею так граються, і так доки той десь не втече за будинки.
Я любила цю дівчинку, приховано, потайки, боялась, щоб люди того не помічали. Бувало, як дома якась цукерка чи печиво, візьму свою частину і стрімголов несусь туди, де бачила Валерю. Коли давала маленькій солодощі, аж серце раділо. Вона так швидко їх з’їдала, з таким задоволенням, що я була певна: їй вони смакували ще краще, ніж мені. А одного разу я вирішила зібрати для Валері свої старі іграшки, котрими я вже давно не гралась, і подарувала їй цілу коробку. Вона засмутилась. Я не могла зрозуміти у чому річ, чому вона не хотіла брати мій подарунок. Виявилось, що вона дуже боялась своєї бабці й погодилась взяти лише кілька іграшок, які їй найбільше сподобались. Увечері я бачила як вона із задоволенням бавилась з моїм стареньким м’ячем, була весела, бігала по вулиці й наздоганяла свого нового прудкого товариша. Але, як завжди, з’явились якісь недоумкуваті діти, почали дражнити її, відбирати м’яча та обзивати. Я спостерігала за цим лише з вікна і на жаль, коли вибігла, щоб допомогти Валері, було запізно, нікого у дворі вже не було.   
Усі ці жахливі картини враз пригадались мені у ту мить, коли я дивилась на мале беззахисне дитя, що непорушно сиділо на каруселі, на ржавій, старенькій каруселі, яка завжди крутилась для інших дітей, але не для неї. Здавалось, скрізь було так тихо, що я могла почути як повітря входило та виходило з маленьких легень дівчинки, хоч я знаходилась за метрів п’ятдесят від неї.
 Враз тиша обірвалась гучними криками моїх нових товаришів. Вони злякали мене, підкравшись ззаду, і я вмить забула про всі переживання, про сум та сльози. Хлопці принесли новенького, ще зовсім «свіженького», щойно з магазину, футбольного м’яча. Вся наша компанія ринула до гральної площадки і вже приготувалась до гри у квадрат. Сашко, мій сусід з верхнього поверху, пишався своїм новим шкіряним м’ячиком і взявся першим  розпочати гру. Та раптом – хвилинне затишшя, і одразу ж гучний регіт компанії. Я обернулась і побачила, як Велеря стояла біля Сашка. «А дай мені погратися своїм м’ячиком, я тобі поверну», - сказала вона і  поглянула на хлопця своїми чисто-прозорими блакитними очима. «Хочеш м’яча? Ге! Ну то тримай!» - відмовив мій сусід і вчинив те, що назавжди залишиться в мене перед очима. Він плюнув їй в лице, у самісінькі очі, і засміявся! Усі навколо підтримали товариша і почали ще голосніше реготати. Я стояла онімівши, ніби мене паралізувало. «Хочеш ще м’ячика? Ну то на ще!» - і вдруге плюнув на неї! Я боялась поглянути на Валерю, мені було соромно, що я не могла нічого вдіяти, соромно за свою боязливість. Та все ж я на силу підвела свої очі на неї…Валеря обтерлася рученятами, подумала, що то, певно, така гра і посміхнулась…