Фрагменты из Евгения Онегина перевод на украинский

ГЛАВА ПЕРША
   
 I.

"Мій дядько самих чесних правил,
Як не на жарт вже занеміг,
Він на повагу всіх наставив.
Хто б краще вигадати міг?
Приклад його для всіх наука;
Але яка ж нудна це штука -
З хворим і день, і ніч сиди,
Ні кроку геть не відходи!
Яка підступність превелика
Напівживого забавлять,
Йому подушки поправлять,
Підносити так сумно ліки,
Зітхати в думках про себЕ:
Коли ж вже візьме чорт тебе! "
      
 II.

Так думав молодий гульвіса,
Що мчав в пилу на поштовИх.
Завдяки Зевсу, опинився
Він спадкоємцем всіх своїх.
Друзі Людмили та Руслана!
З героєм і цього роману
Без передмов, у цей же час
Дозвольте, познайомлю вас:
Онєгін, приятель мій добрий,
Родивсь на берегах Неви,
Де народились, може,  й ви,
Читач мій, чи блищали з горя;
Так, там колись і я гуляв,
Та клімат шкоду завдавав.         
   
 III.

Служив відмінно-благородно,
Боргами батько його жив,
Давав бали він принародно
І все нарешті проциндрИв.
Доля Євгена зберігала:
Спершу Madame його «кохала»,
Потім Monsieur її змінив.
Різов був хлопчик, але мил.
Monsieur l'Abb;, француз убогий,
Не мучивши дитя дарма,
Вчив його всьому жартома,
Мораль сувору – лише трохи,
Злегка за витівки корив,
Гуляти в Літній сад водив.         
   
 IV.

Коли ж до юності поближче
Прийшла Євгенію пора,
Пора надій і смутків ніжних,
Monsieur прогнали геть з двора.
Ось мій Онєгін на свободі;
Обстрижений в угоду моді;
Як dandy лондонський «сповит» –
Нарешті він побачив світ.
Він по-французьки ідеально
Висловлювався і писав;
Мазурку легко танцював
І кланявся сентиментально;
Чого ж вам більше?
Скаже Світ:
Він дуже милий, ерудит.         

 V.

Так, вчилися ми всі потроху
Як-небудь, дечому підчас,
Так вихованням, слава богу,
Не важко блиснути у нас.
Онєгін був, зі слів «декотрих»
(Суддів рішучих і суворих)
Вчений малий, але педант:
Мав він щасливий свій талант
Торкнувшись злегка тем розмовчих,
Дійти в розмові до кінця,
З ученим виглядом знавця
Сидіти в суперечці мовчки
І викликати сміх у дам
Вогнем нежданих епіграм.         
    
VI.

Латинь із моди вийшла нині:
Так, якщо правду вам сказати
Він досить знав і по-латині,
Щоб епіграфи розбирати,
Сказати щось про Ювеналій,
В кінці листа поставить vale,
Та пам'ятати, ледь гріша,
І з Енеїди два віршА.
Він ритися не мав охоти
В хронологічнім пильнім тлі
Побутописання землі;
Та днів минулих анекдоти
Від Ромула до днів нових
Він в пам'яті своїй зберіг.         
 
VII.

Не мав він пристрасті тієї -
Життя для звуків не щадити,
Не міг і ямба від хорея,
Як ми ні бились, відрізнити.
Гомера лаяв, Феокріта;
Зате читав Адама Сміта,
І був глибокий економ,
Тобто, умів судить з умом,
Як банк державний багатіє,
І чим живе він, і чому
Не треба золота йому,
Коли продуктом володіє.
Батько закон той не сприймав,
В заставу землі віддавав.         
 
 VIII.

Всього, що знав і ще Євгеній,
Пересказати недосуг;
Та в чому він був справжній геній,
Що знав твердіше всіх наук,
Було для нього що ще змладу
І праця, й мука, і відрада,
І що займало цілий день
Ту тужну лінь, що мав Євген -
Наука пристрасті найперша,
Яку оспівував Назон,
За що був Римом «отлучён»
І свій блискучий вік завершив
В степах Молдови, в глушині,
Що від Італій вдалині.

XV.

Бувало, він ще у постелі:
Йому записочки несуть.
Запрошення? Не у пустелі,
Три Дома вже на вечір звуть:
Там бал, там свято десь дитяче.
Куди ж пустун мій знов поскаче?
З кого почне він? Все одно:
Скрізь встигнути йому дано.
Поки в ранковому уборі,
Надівши модний болівар
Онєгін їде на бульвар
І там гуляє на просторі,
Поки недремдючий брегет
Обід продзвонить тет-а-тет.         

XVI.

Вже темно: в санки він сідає.
"Паді, балки!" - Пролунав крик;
Морозної пилом сріблиться
Його бобровий комір.
До Talon  він помчав: упевнен,
Що там чекає вже Каверін.
Ввійшов: і в стелю стук пробОк,
І бризнув вже вина поток,
І roast-beef тут закривавлЕний,
І трюфлі, розкіш юних літ,
Кухні французької привіт,
І Стразбурга пиріг славетний
Між сиром Лімбургійським живим
І ананасом золотим.   

XVII.

Хоч спрага келихів ще просить
Залити полум;я котлет,
Та дзвін брегета їм доносить:
Новий почався вже балет.
Театру злий законодавець,
Обожнювач, чи то коханець
Всіх найчарівніших актрис,
Почесний житель всіх куліс,
Онєгін полетів до театру,
Де кожен, вільністю пиша,
Охлопати міг entrechat,
Обшикать Федру, Клеопатру,
Моіну кликати (ого,
Щоб тільки чули всі його).         

XVIII.

Чарівний край! там вряди-годи,
Сатири знаний господин,
Блищав Фонвізін, друг свободи,
І пристосований Княжнін;
Там Озеров доволі дані -
Сліз, оплесків, народу шани -
З Семеновою ще ділив;
Там наш Катенін воскресив
Корнеля геній величавий;
Колкий там вивів Шаховской
Комедій галасливий рой,
Там і Дідло вінчався славою,
Там, там під захистом куліси
Дні молоді мої неслися.         

XIX.

Мої богині! що ви? де ви?
Почуйте знов сумний мій глас:
Все ті ж ще ви? Чи інші діви,
Змінив, не замінили вас?
Чи знов почую ваші хори?
В Русі побачу  Терпсихори
Душею створений політ?
Чи сумний погляд не вгледІт
Осіб булих на сцені душній,
На чуждий спрямувавши світ
Розчарований лорнет,
Веселощів глядач байдужий,
Безмовно буду позіхати
І про минуле згадувАти?         

XX.

Театр вже повний; ложі сяють;
Партер і крісла, все кипить;
В райку нетЕрпляче плескають,
Зліта завіса і шумить.
Блискуча,  напівповітрЯна,
Смичку чарівному слухняна,
Натовпом німф оточена,
Стоїть Істоміна; вона,
Ногою ледь торкнувшись долу,
Повільно другою кружить,
І раптом скок, і вмить летить,
Летить, як пух від вуст Еола;
Те стан зів'є, то ро зів'є,
І швидко ніжка ніжку б'є.

XXI.

Все плескає. Онєгін входить,
Йде поміж крісел по ногах,
Скоса двійний лорнет наводить
На незнайомих дам «бівак»;
Всі яруси окинув зором,
Все бачив: людом і убором
Незадоволений - жах він;
З чоловіками з усіх сторін
Розкланявся, потім на сцену
Із неуважністю зиркнув,
І відвернувся - й позіхнув,
І мовив: "всіх пора в гєєнну;
Балет терпів я довгі дні,
Та і Дідло набрид мені "

XXII.

Ще ті чорти, амури, змії
На сцені скачуть і шумлять;
Ще дуже втомлені лакеї
На шубах під під'їздом сплять;
Не перестали ще чихати,
Сякатись, топати, плескати;
Зовні театру і в нутрі
Виблискують ще ліхтарі;
Ще б'ються вже прозяблі коні,
Наскуча упряжжю своєю,
І кучера, навколо неї,
Лають панів і б'ють в долоні:
А вже Онєгін геть пішов;
Він одягтись їде знов.         

 XXIII.

Чи зображу в картині вірній
Дуже самотній кабінет,
Де вихованець мод примірний
Одяг, роздяг і знову «вщент»?
Все, чим для примхи безоглядної
Торгує Лондон делікатний
І по Балтійських хвилях сам
За ліс і сало возить нам,
Все, що в Парижі смак голодний
Корисним промислом обрав
І винаходить для забав,
Для розкоші, для млості модної, -
Все прикрашало кабінет
Філософа в «осьмнадцать лєт».         

XXIV.

Янтар на трубках Цареграду,
Фарфор і бронза на столі,
І, ніжних почуттів відрада,
Духи в гранчастім кришталі;
Гребінки, пилки будь-які є,
І ножиці прямі, кривї,
І щітки тридцяти сортів
Для нігтів є і для зубів.
Руссо (завважу сам з собою)
Не розумів, як важний Грим
Смів нігті чистить перед ним,
Великим зайдиголовою.
Той захисник всіх воль і прав
Був в цьому випадку не прав.

 XXV.

Можна і бути чоловіком
І нігті ще в красі тримать:
До чого сперечатись з віком?
Звичай – тиран на всяку стать.
Євгеній, Чаадаєв другий,
Боячись ревнощів напруги,
У одязі був гранд-педант
І те, що ми назвали франт.
Він три години по манері
Біля дзеркал проводив час
І із вбиральні вибиравсь
Подібний вітряній Венері,
Коли вдягнувши чийсь наряд,
Їде Богиня в маскарад.

XXVI.

В смаку останнім туалетом
Зайняти свіжий погляд рад,
Я міг би перед світом вченим
Тут описати цей наряд;
Звичайно б це сміливо стало,
Описувати ж моя справа:
Та панталони, фрак, жилет,
Всі ці слова в російській - бред;
А бачу, винен перед вами,
Що вже і так склад слів моїх
Поменше б майоріти міг
Іноплемінними словами,
Хоч заглядати я вже звик
В Академічний свій Словник.         

XXVII.

У нас тепер не те в предметі:
Ми краще поспішим на бал,
Як стрімголов в Ямськ кареті
Вже мій Онєгін поскакав.
Перед померклими домами
Вздовж сонних вулиць вже рядами
Карет подвійні ліхтарі
Веселе світло ллють зарі,
На сніг веселки вже наводять:
Усіян плошками кругом,
Будинок сяє, мов сріблОм;
По цільним вікнам тіні ходять,
Мигтять там профілі голів
І дам і модних диваків.         

 XXVIII.

Під'їхав наш герой  до входу;
І повз швейцара він стрілою
Злетів по мармурОвих сходах,
Волосся розрівняв рукою,
Ввійшов. Народу повна зала;
Музика грати вже «пристала»;
Юрба в мазурці зайнята;
Кругом і шум і тіснота;
Шпори бриньчать кавалергардні;
Літають ніжки дам - ох, ах;
А по чарівних їх слідах
І погляди всі полум'яні,
Й ревнивий шепіт їх дружин.         
І скрипок рев з усіх сторін.

XXIX.

За днів веселощів, бажання
Я від балів ледь не ріхнувсь:
Вірніш нема місць для зізнання,
Для вручення листа комусь.
О ви, чоловіки шановні!
Мої поради вам резонні;
Прошу ту річ помітити:
Я вас хочу застерегти.
Ви, матінки, суворіш, може,
Дивились за дочками б «тет»:
Тримайте прямо свій лорнет!
А то ... а то, помилуй боже!
Я зараз це тому пишу,
Що вже давно я не грішу.

XXX.

На жаль, на різні там забави
Життя багато я згубив!
Як звичаї б не так страждали,
Бали і досі я б любив.
Люблю я їх шалену младість,
І тісноту, і блиск, і радість,
І дам обдуманий наряд;
Люблю їх ніжки; та навряд
Ви знайдете в Росії цілій
П;ять пар струнких жіночих ніг.
Забути довго я не міг
Тих ніг... Сумний, охолоділий,
Всі пам'ятаю, й уві сні
Тривожать серце знов мені.

XXXI.

Коли ж, і де, в якій пустелі,
Безумцю, їх забудеш ти?
Ах, ніжки, ніжки! нині де ви?
Де мнете весняні квітИ?
Злеліяні у млості східній,
На півночі, сумній і сніжній
Ви не залишили слідів:
М'яких любили  килимів
Розкішне ваших ніг касання.
Для вас давно чи забував
Я спрагу слави і похвал,
І край батьківський, і вигнання?
Пощезло щастя юних літ –
Як ваш легкий на луках слід.               

XXXII.

Діани бюст, ланіти Флори
Чарівні, друзі наймиліші!
Одначе ніжка Терпсихори
Для мене чимось чарівнІше.
Бо, пророкуючи народу
Неоціненну нагороду,
Тягне умовною красой
Бажань свавільний рій горой.
Люблю її, мій друг Ельвіна,
Під скатертиною столів,
На свіжій мураві лугів,
На, взимку, чавуні каміна,
На дзеркалах паркетів, стель,
У моря на граніті скель.         

XXXIII.

Згадаю море пред грозою:
Як заздрив в мріях я своїх
Хвилям, біжучим чередою
Лягти з любов'ю до тих ніг!
Бажав я з хвилями так само
Торкнутись милих ніг устами!
Ніколи в час палких стихій
В киплячій младости моїй
Я не бажав з таким скаженням
«Лобзать уста младих Армид,
Иль розы пламенных ланит,
Иль перси, полные томленьем»;
Ніколи пристрастей порив
Душі моєї так не їв!         

XXXIV.

Часи я інші пам'ятаю!
У заповітних тих думках
Щасливе стремено тримаю...
Відчувши ніжку у руках;
Знову уява до кипіння,
Знов дотику її видіння
Запалить в стилім серці кров,
І знову туга, знов любов! ..
Та повно прославляти фей
Гучною лірою своєю;
Вони не стоять пристрастей,
Ані пісень, ними натхненних:
Слова й діла чарівниць цих
Оманливі ... як ніжки їх.         

XXXV.

Що ж мій Онєгін? Напівсонний
В постелю з балу їде він:
А Петербург той невгамовний
Вже будить барабанний дзвін.
Встає купець, іде рознощик,
На біржу тягнеться «извозчик»,
З глечиком охтенка спішить,
Під нею свіжий сніг рипить.
Прокинувсь ранку гам привітний.
Відкриті вікна; трубний дим
Стовпом здіймається блакитним,
І «хлібник», німець дуже спритний,
У ковпаку, уже не раз
Вже відчиняв свій васисдас.         

XXXVI.

Та, шумом балу геть стомлЕний,
Ранок в за північ обратя,
Спокійно спить в тіні блаженній
Забав і розкоші дитя.
Поспить він за-опівдні, й знову
Життя до ранку аж готове,
Одноманітні сочні плями.
І вчора, й завтра все те саме.
Та чи щасливий був Євгеній,
Вільний, у цвіті літ-казок,
Серед блискучих перемог,
І серед насолод щоденних?
Чи надармо бенкети знов,
Необережний чи здоров?         

XXXVII.

Ні: рано почуття поснули;
Набрид йому вже Світу шум;
Красуні ті не довго були
Предметом звичних його дум;
Уже втомити зради встигли;
Друзі і дружба їх набридли,
Тому, що не завжди ж він міг
Beef-steaks і стразбургскій пиріг
Облити пляшкою з Шампанським
І сипати гострі слова,
Коли боліла голова;
Хоч він гульвіса був заправський,
Та розлюбив він під кінець
І лайку, й шаблю, і свинець.         

XXXVIII.

Недуга та, чию причину
Давно вже відшукать пора,
Англійському подібна спліну,
Коротше, нашою: хандра
Опанувала їм потроху;
Він застрелитись, слава богу,
Робити спробу не схотів,
Та до життя вже вщент остив.
Як Child-Harold, похмурий, томний
З'являвся у вітальнях «Дон...»;
Ні плітки Світу, ні бостон,
Ні погляд милий, «Ах!» нескромний,
Вже не обходило його,
Не помічав він нічогО.         

XLII.

Прічудниці великі Світу!
Всіх вас давно він залишив;
І правда те, що в наші літа
Тон вищий досить занудив;
Хоч, може бути, інша дама
Тлумачить Сея і Бентама,
Та взагалі розмова їх
Набір дурниць невинно-злих;
Вони, до того ж, «непорочні»,
Розумні, величаві, так,
І так благочестиві - жах,
І так обачні, і так тОчні,
Так неприступні для «мужчин»,
Що вже їх вид наводить сплін         

XLIII.

І ви, красуні молодії,
Яких у пізній час нічний
Уносять дрожки удалії
По петербурзькій мостовій,
І вас покинув мій Євгеній.
Бурхливих насолод злий гєній,
Онєгін вдома затворився,
Позіх, і за перо схопився,
Писать хотів - та труд проклятий
Йому був тошен; нічогО
Не вийшло з-під пера його,
Він не потрапив в цех завзятий
Людей, яких я не суджу,
Бо сам до них я належУ.         

XLIV.

Незадоволений тугОю
І порожнечею души,
Сів він - з похвальною метою
Розум привласнити чужий;
Загоном книг заставив полку,
Читав, читав, а все без толку:
Нудьга там, марення, обман;
Совісті, сенсу в тім нема;
На всіх там різні є вериги;
І застаріла давнина,
Марить старим і новизна.
Він як жінок, залишив книги,
Ту полку, з курною ордою,
Запнувши трауру тафтою.         

XLV.

Світу умов тягар звалився,
Відставши теж від суєти,
В той час я з ним і подружився.
Мені подобались тоді
І відданість не штучна мріям,
Й дивацтво зверх усяким мірам,
Й розум, як з снігу кучугур.
Я був озлоблен, він похмур;
З гри пристрастей зняли ми пробу:
Життя обох томило нас;
В обох у серці жар вже згас;
Обох уже чекала злоба
Фортуни і людей-сліпців
На раннім ранку наших днів.         


XLVI.

Хто жив і мислив, той не може
В душі не зневажать людей;
Хто відчував, того тривожить
Привид днів юності своєй:
В того і  чар уже немає.
І спогадів змія, буває,
І каяття того гризе.
І часто підійма це все
Принадності розмови вгору.
Спершу Онєгіна язик
Мене бентежив, та я звик
Вже до уїдливого спору,
Й до жарту з жовчю пополам,
Й злості похмурих епіграм.         

XLVII.

Як часто літньою порою,
Коли прозоро і світлО
Нічне все небо над Невою,
І невських вод веселе скло
Не відобразить лик Діани,
Згадавши даавнішні романи,
Згадавши давнішню любов,
Чутливі, безтурботні знов,
Диханням ночі ніжно-томним
Безмовно упивались ми!
Як в ліс зелений із тюрми
Закинутий колодник сонний,
Ми мрією літали так
По молодих своїх літах.         

XLVIII.

З жалем в душі за сьогодення,
І опершися на граніт,
Стояв задумливо Євгеній,
Як описав себе Пііт.
Все тихо; лише вдалині
Гукались вартові нічні;
Та дрожок стук ледь долинав,
Раптом з Мільйонної лунав;
Он човен веслами махає,
Пливе по річки дрімоті:
Нас полонили звуки ті -
Рожок і пісня удалая...
Солодше ж всіх нічних забав -
Наспів Торкватових октав!         

XLIX.

Адріатичні хвилі милі,
О Брента! ні, побачу вас,
Натхнення повний знов і сили,
Почую ваш чарівний глас!
Святий онукам Аполлона;
Гордою лірой Альбіону
Мені він рідний і знайомий.
Ночей Італії златої
Я млістю насладжусь на волі,
З венеціянкою младою,
Співучою, а то німою,
У таємничій тій гондолі;
З нею знайдуть вуста мої
Мову Петрарки і любові.         

L.

Чи прийде і мій час свободи?
Пора, пора! - Кличу в прилив;
З моря чекаючи погоди,
Маню вітрила кораблів.
Під ризой бурь, із хвилей в спорі,
По вільнім роздоріжжі моря
Коли ж почну я вільний біг
Від берегів таких нудних,
Неприязної вже стихії,
Серед полуденних зибей,
Під небом Африки моєй,
Зітхати по сумній Росії,
Де я любив, де я страждав,
І де я серце поховав.         
    
LI.

Онєгін був готов зі мною
Побачити чужі краї;
Та скоро долею гіркою
Були ми з ним розведені.
Батько його у Рай подався.
Перед Онєгіним зібрався
Позикодавців алчний полк.
У кожного свій розум, толк:
Євген, тяжбу ненавидЯчи,
І радий жеребом своїм,
Залишив спадщину всю їм,
Втрати великої не бачив,
Чи передбачив здалека
Кончину дядька-старика.         

LII.

Раптом отримав він насправді
Від управителя доклад,
Що при смерті у ліжку дядько,
З ним попрощатись був би рад.
Він прочитав сумне послання
І на побачення негайно
Скоріш до дядька поскакав
Й заздалегідь вже позіхав,
Приготувавсь, грошей заради,
На ті зітхання і обман
(Тим і почав я мій роман);
Та, прилетівши вже до дядька,
Його знайшов він на столі,
Як дань готову до землі.         

LIII.

Знайшов він повний двір послуги;
К небіжчику з усіх сторон
З'їжджались недруги і други,
Охочі всі до похорон.
Небіжчика захоронили.
Попи та гості їли, пили,
І після важно розійшлися,
Ніби ділами зайнялися.
Ось наш Онєгін сільський житель,
Заводів, вод, лісів, земель
Господар повний, а досель
Порядку ворог й «расточитель»,
І радий, що колишній путь
Змінив хоча б на що-небУдь.         

LIV.

Два дні йому здавались нОви
Ті відокремлені поля,
І тінь похмурої діброви,
Струмка дзюрчання й течія;
На третій - поле й гай, скоріш
Вже не займали його більш;
Потім наводили вже сплін;
Потім побачив ясно він,
Що села - міст нудьгою варті,
Хоч тут ні вулиць, ні балів,
Ні карт, палаців, ні віршів.
Нудьга чекала скрізь на варті,
І бігала за ним вона,
Як тінь, чи жінка, що вірнА.         

LV.

Я був народжений для миру,
В сільської тиши  глушині
Гучнішим був і голос ліри,
Були жвавіше творчі сни.
Дозвіллям присвятясь невинним,
Брожу над озером пустинним,
І far niente мій закон.
Я вранці обриваю сон
Для меду млості і свободи:
Читаю мало, довго сплю,
Легкої слави не ловлю.
А чи не так я, вряди-годи,
Провів у праздності, в тіні
Мої найщасливіші дні?         

LVI.

Квіти, любов, і бездіяльність,
Я відданий вам з головою.
Помітити я радий «разність»
Між тим Онєгіним і мною,
Щоб і читач насмішкуватий,
І видавець чудаковатий
Наклепів хитрих суєти,
Звіряючи тих рис «чорти»
Не переврав колись безбожно,
Що намарав я свій портрет,
Як Байрон, гордості поет,
Ніби нам всім писати можна
Вже не про інших будь-кого,
Тільки про себе самого.         

LVII.

Скажу до речі: всі поети –
Друзі мрійливого чуття .
Бувало, милі ті предмети
Снились мені, й душа моя
Таємний образ схоронила;
Їх після Муза оживила:
Я, безтурботний, оспівав
І діву гір, мій ідеал,
І полонянок з-під Салгира.
Тепер від друзів іздалля
Питання часом чую я:
"По ком твоя зітхає ліра?
Кому, в юрбі ревнивих дів,
Ти присвятив її наспів?         

LVIII.

Чий погляд хвилював натхнення,
Ким був розчулений скоріш?
В любовнім запаморочЕнні
Кого обожнював твій вірш?
"Нікого, друзі, от їй-богу!
Жагу любові і тривогу
Безрадісно я зазнавав.
Блажен, хто з нею поєднав
Гарячку рим: він тим подвоїв
Поезії священний гид,
Петрарці ідуччи услід,
А муки серця заспокоїв,
Зловив і славу разом з ним;
А я німим був і дурним.         

LIX.

Пройшла любов, з'явилась Муза,
І прояснився темний ум.
Шукаю, вільний, знов союзу
Чарівних звуків, ніжних дум;
Пишу, і серце не сумує,
Перо, забувшись, не малює,
Близ незакінчених віршів,
Жіночих ніжок та  голів;
Гаснучій попіл весь затухне,
Сльоза від суму не біжить,
І скоро, скоро бурі слід
Зовсім в душі моїй вже вщухне:
Тоді-то я почну писать
Поему пісень в двадцять п'ять.         

LX.

Я думав вже про форму плану,
І як героя назову;
А поки що мого роману
Скінчив я першу лиш главу;
Все переглянув це завзято:
Так, протиріч дуже багато,
Та виправляти не хочУ.
Цензурі борг свій заплачу,
І журналістам на з;їдіння
Плоди трудів моїх віддам:
Іди ж по невським берегам,
Новонароджене творіння,
І заслужи  дань слави там:
Криві чутки, і шум, і гам!